Серед випробувань, які несе війна, кохання залишається незламним символом надії та опорою для багатьох. Справжні почуття, вірність та взаємна підтримка окриляють, надаючи сил долати найскладніші обставини. За словами психологів, саме у такі буремні часи людські серця найбільше прагнуть любові, і ця потреба знаходить своє втілення у щирих взаєминах.
Цього вересня, у затишному та оновленому Ніжинському РАЦСі, поєднала свої долі особлива пара – Іванна та Юрій. Це не просто весілля, це історія кохання, яка розгортається на тлі війни, адже обранець Іванни – військовослужбовець Збройних Сил України, який самовіддано боронить нашу Батьківщину. Юрія відпустили зі служби лише на чотири дні, щоб він зміг взяти шлюб, що підкреслює унікальність їхньої події та непереборну силу їхніх почуттів. Їхнє весілля військового ЗСУ стало символом незламності духу, яскравим прикладом того, як кохання під час війни перемагає всі перешкоди.
-Іванно, розкажіть історію Вашого знайомства. – Саме з цього запитання розпочалася наша розмова з нареченою.
– Зі своїм коханим чоловіком, Юрієм, я познайомилася у звичному, мирному житті, де ще не літали кулі, не вибухали снаряди, не було страху, гіркої розлуки та ненависної війни. Юрій Старостенко працював у Ніжинському водоканалі, і хто б міг тоді подумати, що одного дня, прийшовши на звичайний виклик, він зустріне дівчину, яка згодом полонить його серце. Це сталося на початку лютого, коли світ ще не знав про майбутні випробування. Спочатку ми, звісно, дуже соромилися, але наші несміливі переписки швидко переросли у запрошення на каву. Кожен день після його роботи ми проводили разом, ділячись мріями та планами. Моя робота, жваві переписки до півночі, спільні розмови та спільні мрії про майбутнє стали тим іскристим вогником, що розпалив глибокі почуття у наших душах. Це було справжнє кохання, яке зароджувалося поступово, наповнюючи наше життя світлом і ніжністю.
24 лютого, 04:00 ранку – цей час став пеклом для всіх українців. Так починається багато фільмів жанру жахів, і так почалася для нас інша реальність. Наша остання зустріч перед тим, як прийшла повістка, і обов’язок покликав Юрія до лав Збройних Сил України.
«Мій коханий… війна змінює всіх, це правда, і зараз, коли дивлюся в твої очі, бачу ту пекельну тугу, страх», – так Іванна з ніжністю, але й болем говорить про свого чоловіка. – «Навіть запеклі вояки мають людські почуття, і просто роблять те, що повинні. І рання сивина, і багато років спокійного сну, адже, знаю що не спиш, не кажеш щоб я не хвилювалася… але забігаю наперед, це буде потім». І справді, її Юрій – це хоробрий військовослужбовець, який, попри все, зберігає в серці кохання та віру в перемогу.
Почалися довгі дні очікування, наповнені тривогою, де лише короткі телефонні дзвінки дарували спокій та повертали до ілюзії звичного життя. Коли під звуки сирени Іванна сиділа в укритті, вона щиро молила Бога, щоб Юрій повернувся додому живим та неушкодженим, адже їхня весна так і не встигла прийти, не розцвіли ще не подаровані ним тюльпани. Час ніби водночас зупинився і набув нестримної швидкоплинності.
– Коли прийшло свідоме бажання поєднати долі? – запитала я.
– Мабуть, у всіх пар трапляються паузи у відносинах, але не всі потім повертаються, – розмірковує Іванна. – Ми це пережили, усвідомили. Війна загострює почуття, вчить цінувати кожну мить і жити просто тут і зараз. Ми зустрічалися півроку, і попри всі виклики, наше кохання тільки міцніло. 9 вересня ми подали заяву до Ніжинського РАЦСу, а вже 10-го відбулося наше довгоочікуване весілля. Це було справжнє весілля під час війни, але воно було сповнене щирих почуттів та рішучості будувати спільне майбутнє.
Знаєте, ми не хотіли чекати місяці чи роки. Де гарантія того, що життя не зіграє злий жарт і не відправить коханого у гарячу точку? Навіщо відкладати справжнє щастя, якщо хочеш готувати сніданки, бігти з роботи скоріше додому, де чекає коханий, якого відпустили лише на чотири дні? Щось планувати, але вже не самостійно, а разом, і це так чудово, так приємно знати, що в цілому всесвіті є серце, яке належить тобі, і твоє також належить твоїй половинці. Це – непереборне кохання під час війни, яке дарує надію та сенс.
– Найбільш щемна емоція з Вашого весілля – яка вона?…
– Як і в кожної дівчинки, наше весілля було з білою сукнею, традиціями та щасливими слізками від татових слів «Доню…». Ці слова викликали найбільшу бурю емоцій – розумієш, що ти вже не маленька донечка, якій дозволено робити негідні вчинки, трішки капризувати. Тепер ти – дружина, ти – мудрість, розсудливість, терпимість, відповідальність – твоє друге «я».
Я безмежно вдячна своїм рідним. Особливо тату. Я ніколи так не говорила це вголос, але в думках – мільйон разів. Завжди, коли починала справу, думала: «Що скажуть тато, сестричка і тітонька?». Завжди. Знаю, інколи робила дурниці, але це від немудрості. Я дякую Богу за мою чудову родину і благаю в нього довгих років щасливого життя для моїх янголів!
Традиційно вечір закінчується знаттям фати, що символізує перехід від дівоцтва у світ подружнього життя. Лише чотири дні разом у статусі чоловіка та дружини – це, звісно, мало, але у них попереду – все життя, сповнене надії та боротьби за мир. Чи встигли обвінчатися? Це питання залишається відкритим, але їхнє кохання вже обвінчане війною та вірністю.