Кривий Ріг, Дніпровщина, Сумщина… Біль та Скорбота України

Кривий Ріг… Дніпровщина… Сумщина… Тернопільщина… Одещина… Харківщина… Дніпро… Запоріжжя… Херсонщина… Донеччина… Чернігів… Київ… Ці назви звучать як гіркий перегук, відлуння болю та втрат, щодня супроводжує життя українців.

Щодня й щоночі цей тривожний перегук: «Що у вас? Знову гучно? Ви цілі?» І відповідь, що розбиває надію: «Вбиті». Мирні українці знову вбиті Росією. Діти і батьки. Зовсім молоді і старші. Цілі родини. Вимушені переселенці від війни, які шукали і не знайшли безпеки. Люди у своїх містах, будинках, на своїх подвір’ях, на своїй землі.

«Що там в Україні? Вже тихіше? Ми чули щось про перемир’я», – питають десь далеко далекі від війни іноземці. Ми теж «щось» чули, авжеж. Звуки тривоги. Наближення ракет і дронів. Крики і плач. Ми їх чуємо й зараз. Вони назавжди з нами.

У нас просто зараз 6 дітей і 10 дорослих, убитих Росією щойно в Кривому Розі. Десятки вбитих Росією лише за останні тижні. І сотні, тисячі – за роки. Страждання українського народу неможливо виміряти словами. Кожна втрата – це невимовний біль для родин, друзів, для всієї країни.

Боляче жити в країні, яку хочуть убити. Але ще боляче жити у світі, де злочини проти людяності перестають обурювати й стають «нормою». Де гуманітарна катастрофа стає звичною реальністю. Ми не маємо права звикати до цього болю. Не маємо права забувати про втрати.

Нам потрібні не тільки слова співчуття. Україні потрібні дії співчуття, доки вони не знадобилися всьому світові. Потрібна реальна підтримка, щоб зупинити цю трагедію. Щоб захистити невинні життя. Щоб Україна могла відбудуватись після війни. Щоб світ знову став безпечним місцем для всіх.

Необхідно пам’ятати кожного загиблого. Необхідно боротися за справедливість. Необхідно вірити в перемогу України. Тільки разом ми зможемо подолати цей біль і побудувати краще майбутнє.

Вшануймо пам’ять загиблих. Підтримаємо тих, хто потребує допомоги. Зробимо все можливе, щоб трагедія більше ніколи не повторилася.