Недавній Саміт НАТО, що відбувся в Гаазі, на думку багатьох аналітиків та оглядачів, був значною мірою адаптований до інтересів та вимог тодішнього лідера США. Зустріч, яка спочатку планувалася як повноцінний дводенний захід, була істотно скорочена до кількох годин. Це було зроблено, щоб уникнути обговорення чутливих тем, які могли б викликати невдоволення американської делегації, зокрема ситуації в Україні та її підтримки, а також наслідків певних міжнародних військових операцій.

Центральним результатом саміту стало оголошення нової амбітної мети: зобов’язання країн-членів Альянсу витрачати 5% свого ВВП на оборону. Це рішення було представлено як значний успіх, що відповідає давнім вимогам США щодо збільшення оборонних витрат Європи. Генеральний секретар НАТО висловив глибоке визнання внеску американського лідера, назвавши його «провидцем» та підкресливши вагомість нової цілі. Проте, для багатьох критиків це виглядало як поступка, спрямована виключно на утримання Сполучених Штатів у складі Альянсу, а не як стратегічне рішення для зміцнення обороноздатності Європи.

Незважаючи на публічну демонстрацію єдності та згоди, під поверхнею залишаються чотири системні та серйозні невирішені проблеми, що становлять виклик для майбутнього НАТО та загальної безпеки в Європі:

1. Ситуація в Україні. Позиція американського керівництва щодо конфлікту залишається досить прохолодною, що викликає занепокоєння. Немає чіткої підтримки подальшої масштабної військової допомоги, а конфлікт часто класифікується як суто «європейська справа». На жаль, жодна європейська країна наразі не готова повністю перебрати на себе всі зобов’язання та заповнити потенційний вакуум у підтримці України.

2. Непередбачуваність зовнішньої політики США. Дії американського керівництва на міжнародній арені демонструють мінливість та непередбачуваність, що створює стратегічну тривожність для союзників. Європейські країни досі не мають ефективних важелів впливу на ключові рішення Вашингтона, що підриває довіру та планування довгострокової безпеки.

3. Мета у 5% ВВП на оборону — скоріше політичний декларативний жест, аніж реалістична перспектива. Навіть із заявленою датою до 2035 року залишається неясним, чи вдасться її досягти, особливо з огляду на різні методології класифікації оборонних витрат у різних країнах НАТО.

4. Глибока системна залежність від США. Європейським країнам необхідно поступово нарощувати власну обороноздатність, зменшуючи технологічну та стратегічну залежність від Сполучених Штатів. Це надзвичайно складне завдання, яке вимагає чіткого бачення, значних інвестицій та політичної волі, але наразі не має конкретного плану реалізації.

Попри позитивні заяви за підсумками Саміту НАТО, експерти попереджають: усунення реальних загроз безпеці та створення справді стійкої системи оборони в Європі потребує значно більшої політичної волі та стратегічної автономії, ніж тимчасове узгодження позицій. Союзникам доведеться обирати між комфортом минулої залежності та болісною, але необхідною адаптацією до нового, більш самостійного майбутнього для Альянсу та всієї Європи.