МАКСИМ МЕДИНСЬКИЙ: ВОГОНЬ, ЯКИЙ СВІТИТЬ НАВІТЬ У ПІТЬМІ!
Його життя – це наче репортаж з фронтів надії та мужності. З дитячих років, коли писав для болградської газети, він ніс у собі полум’я правди. Синьою кофтою з написом «Україна» вкривав не лише груди, а й душу – об’єднував однокурсників навколо гітари під зорями Труханового, де співали про волю й мрії. У 2014-му він обрав не блокнот, а міномет. Донецький аеропорт, Піски, рейди під вогнем – там його слова стали кулями, а принципи – бронею. Повернувся до цивільного життя лише тому, що хотів обіймати власну родину, а не війну. Але 24 лютого 2022-го знову взяв зброю: «Важливо захищати своє».

29 квітня 2022 року ворожі снаряди вигукнули його ім’я в небо на Харківщині. Дружина Тетяна, яку він лагідно кликав «Коваленочко», і трирічна Алісоня чекали його з фронту. Чекали обіймів, а не орденів. Він обіцяв їм Україну без «совку» – і залишив їм себе в кожній вільній хвилині, в кожному промінні сонця. Його сестра Оксана обіцяла підкорити Казбек за них обох. Батько Сергій говорить: «Максим робив все можливе, щоб змінювати Батьківщину на краще. Саме тому не вагаючись став на її захист». Дідусь, що пережив двох Максимів – батька, вбитого фашистами, і онука – вбито кацапами.

Ордени «За мужність» і Богдана Хмельницького – лише епіграф до його історії. Справжня нагорода – донька, що гратиме у вільному дворі, друзі, які досі співають його пісні, і країна, яка пам’ятає. Інститут журналістики КНУ висікає його ім’я не в мармурі, а в серцях студентів. Бо герої не вмирають – вони стають вітром, що розносить насіння волі.

P.S. Дорога Тетяно, Алісоню, батьки, рідні та друзі ваш Максим завжди дивитиметься на вас із зірок, які колись виспівував під гітару. Він – у кожному кроку до Перемоги, в яку так вірив.

Онлайн – меморіал «ЗавдЯки» створив фільм про Максима, яким він був за життя. Переглянути можна за посиланням: https://youtu.be/lSGk41KCvOw?si=vPi43TJ4UKgHfFWu

Памʼятаємо!