«Мамо, прощай не хотів я вмирати,
та куля забрала у мене життя.
Я знаю ти будеш за мною ридати!
Та ангелом буду коло тебе вже я…»

Наш мужній і незламний народ платить високу ціну за незалежність України – життями своїх найкращих синів і дочок.

Одним із них був Микола Тимошик. Його ім’я назавжди вписане в історію боротьби за свободу.

Молодий чоловік багато чого не встиг зробити, бо відклав на потім. Він вірив, що такі, як він, зможуть захистити Україну від ворога. Але якою ціною? Власним життям… Микола був готовий до самопожертви ради майбутнього.

Микола служив у складі 3-го армійського корпусу полку «Азов». 18 березня під час виконання бойового завдання на Луганщині отримав тяжке поранення, несумісне з життям. 19 березня його серце зупинилося…

Над домовиною схилилася мати, яка більше ніколи не зможе обійняти сина… Дві сестри, для яких він був прикладом доброти та щирості… Смерть Миколи – це непоправна втрата для його сім’ї.

Сотні людей прийшли провести Миколу в останню путь. Серед них – його побратими, друзі, волонтери. Вони не стримують сліз, бо пам’ятають кожну зустріч, кожну розмову, кожен його жарт. Волонтери згадують, як він приймав їх на Сході – в окопах, на позиціях, завжди з теплом і вдячністю. Побратими – вдячні, за його підтримку та жертовність. Микола був справжнім героєм для всіх, хто його знав.

Ми часто відкладаємо життя на потім. Але є ті, хто відклав його назавжди, щоб жили ми. Один з таких – Микола Тимошик. Його героїчний вчинок має надихати нас на відвагу.

❤️Дякуємо тобі, Миколо. За мужність, за боротьбу, за жертву, яку ти приніс заради нас.

Щирі співчуття рідним, друзям, побратимам і всім, хто пам’ятатиме Миколу Тимошика.

Нехай Господь прийме воїна Миколу у своєму Царстві Небесному та дарує вічний спокій, де всі святі спочивають.

🇺🇦Герої не вмирають. Вічна пам’ять!