«Мамо, я мушу…» – ці слова назавжди закарбувалися в серці матері, яка втратила свого сина-героя. Її син, Федір, тепер у Небесному Війську, а вона залишилася на землі з його портретом, сповненим материнської любові та незмірного болю. Кожного ранку, о дев’ятій годині, Житомир завмирає в хвилині мовчання, перетворюючись на спільну молитву за полеглих воїнів. Серед тих, хто тримає портрети своїх синів, – пані Тетяна, яка мовчки дивиться на фото свого Федора, відчуваючи біль, який неможливо виміряти, але який дає силу не зламатися. Федір пішов на фронт добровольцем, не попрощавшись. Мати дізналася про його рішення з телефонного дзвінка: «Мамо, я мушу. Бо що скажу своїм дітям?..» Ці слова, сповнені турботи про майбутнє, постійно звучать у її пам’яті. Він був її єдиним сином. З юних років Федір мріяв про силу та справедливість. Навчався в Житомирській школі №6, займався спортом, закінчив Національну академію внутрішніх справ, служив в УМВС, був старшим лейтенантом, створив родину, жив звичайним життям… Але з квітня 2021 року став на захист України в АТО. А в лютому 2022 року знову став до строю, одним із тих, хто не вагався, заради України. Федір Наливайко, кулеметник 1-го Стрілецького батальйону 72-ї бригади імені Чорних Запорожців, пішов на фронт рядовим, хоча міг бути офіцером. Він обрав важкий шлях боротьби. 29 липня 2023 року пролунав короткий дзвінок: «Мамо, не дзвони, поки ми на бойовому. Ти тільки не хвилюйся. Молися». І вона молилася, щохвилини тримаючи телефон у руках. Її серце тривожно стискалося. Того дня під Мар’їнкою Федір кинувся під кулі, щоб витягти пораненого побратима. Під мінометним обстрілом він прикривав його собою… Потім був шпиталь у Дніпрі, Черкаська лікарня, і мати завжди поруч. Він помер у неї на руках, вдома. Серце не витримало поранень. Йому було всього 42 роки… «Завтра квіти живі принесу до Алеї… Він тут – серед сильних і мужніх. Я всіх називаю синами». У кімнаті матері, біля портрета Федора, знаходяться його нагороди: медаль «За оборону України» та орден «За мужність» III ступеня (посмертно). І тиша, в якій мати щодня розмовляє зі своїм сином. «Я не голодний і в шапці. Зв’язку не було», – перечитує вона короткі синові повідомлення, найдорожчі і стримані, як і він сам. Переглядає відео в його телефоні – про війну, побратимство, жарти і втому. Розмовляє з голубом, який прилітає до його могили… І пам’ять живе. Вона їздить до поранених у шпиталі, де в кожному бачить свого Федора, допомагає фронту. Бо кожен дрон – це шанс, що десь чиясь мати не житиме в тиші замість голосу сина… У День матері ми вклоняємося тим, хто народив і виховав Героїв. Матерям Нескорених!