Історія пані Тетяни, матері загиблого героя Федора, зворушує до глибини душі. Її щоденний ритуал – стояти на молитві за сина з його портретом – це не лише вияв материнської скорботи, а й символ незламності українського духу. Кожного ранку о дев’ятій годині місто Житомир завмирає в хвилині мовчання, вшановуючи пам’ять тих, хто віддав своє життя за свободу України. Серед цих жінок, які мовчки тримають портрети своїх синів, є й пані Тетяна, яка несе в своєму серці невимовний біль, але й непохитну віру. Її син, Федір, пішов на фронт добровольцем, керуючись глибоким почуттям обов’язку перед майбутніми поколіннями. Його останні слова до матері: “Мамо, я мушу. Бо що скажу своїм дітям?” – стали для неї дороговказом і джерелом сили. Ця історія нагадує нам про ціну свободи та про те, як важливо пам’ятати про героїв, які пожертвували найдорожчим заради нашої мирної майбутнього. Материнська любов і скорбота перетворюються на силу, яка допомагає Україні вистояти в ці складні часи. Її портрет сина – це не просто фотографія, а символ незламності, нагадування про подвиг, який ніколи не буде забутий. Ця щира материнська любов єднає місто в спільній пам’яті та надії на перемогу.