МИКОЛА МЕЛЬНИК: ЗАРАДИ ПАМ’ЯТІ ЗАГИБЛИХ І ПОДВИГУ ТИХ, ХТО ДОСІ ВОЮЄ, – ТРИМАЙМОСЯ, БО МИ ТОГО ВАРТІ!
СПОГАДИ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНОГО
Нещодавно мережу інтернет облетів відео-сюжет журналістів «Суспільного. Луцьк» зі звільненим з полону нашим земляком Миколою Корниловичем Мельником, 57-річним уродженцем с. Датинь, який нині мешкає в Ковелі. Пройде час, загоїть такі ще свіжі і болючі душевні рани військовополоненого, і про його майже трирічні поневіряння по російських тюрмах, які по праву можна прирівняти до фашистських концентраційних таборів, можна буде писати книги. А поки публікуємо у нашій газеті інтерв’ю, яке Микола Корнилович дав журналістам «Суспільне. Луцьк»:
«Мене звати Мельник Микола. Мені 57 років. Я пішов по контракту 2020 року в бригаду 14 механізовану, народжену і загартовану в боях. 1 батальйон, ремонтний взвод. Були в Луганській області в 20-21 роках. На початку 2022 року ми виїхали на Рівненський полігон, 17 січня, на ротацію. Як почалася війна, наш батальйон зайняв позиції в Житомирській області, Малин. Після цього ми передали позиції 10-й бригаді. Батальйон стояв під Бородянкою в Київській області. Коли ми там відстояли, бригада передислокувалася на Черкаси, Умань. Півдругої ночі 16 березня ми виїхали на трасу Житомир-Київ. Ми тільки в’їхали біля шести ранку в Макарівський район, колона зупинилася. Коли я вийшов з машини, з правої сторони, дивлюся, стоїть «беха» і букви V намальовані, біля неї автоматник. Зліва, дивлюся, «зампотєх» руский з пов’язкою голубою. І тут в цей момент по лісополосах з двох сторін дороги ракетниці. Ззаду танк і рота солдат. І закрилася «мишоловка». Ми всі були під прицілом. Ми, як то кажуть, «броніки» скинули, автомати, і нас зв’язали, пов’язали і закинули в машину. 18 березня 2022 року нас погрузили в три автозаки по 16 чоловік. Привезли в Брянське СІЗО. Нас там тримали. Зранку 11 травня дали нам каші якоїсь кукурудзяної поснідати, «зеківський» пайок, загрузили нас більш, як 200 чоловік в автозаки і повезли.
У Тульській тюрмі нас поставили на коліна, руки за голови. І ми вночі тільки думаємо, чого ж нас до цієї пори по камерах не розкидають. Ми так цілу ніч простояли на колінах. Зранку погнали палками, копнями, «дубінками», знов в автозаки загрузили і привезли нас у Володимирську колонію, і там я був до 5 лютого 2025 року, поки Бог почув мої молитви і я серед 150 чоловік попав на обмін. В мене зріст був 174, а вони зробили 170 см. Я був біля ста кілограм, а вийшов на обмін 68 кілограмів. Одні кості… Зранку до вечора в нас було радіо. Зранку до вечора крутило ту пластинку, що ми не могли після полону ні психічно, ні фізично автомата навіть підняти. На перше подивишся – одна вода. Ранком тільки що ми чекали сніданку, бо каша була постійно, 5-6 ложок. Хліб – на сім-вісім кусків буханка. Вже ми по черзі брали. Бо сьогодні перший вибирає, завтра другий, потім десятий… і дві ложки отої картоплі сушеної, вони там ніякого ні комбіжиру не давали, нічого не було. І ввечері теж. А якщо хтось помітив десь біля батареї когось чи на ліжко присів, бо заставляли ходити, відеокамери в кожній камері були, – «Не дать ему сегодня ужинать»! Нас той хліб спасав. Лаврові листки їли, зубну пасту їли, щоб не так їсти хотілося. Давали ту мойву – одні кості.
У Брянській тюрмі я п’ять камер поміняв. У 55 камері нас було 16 чоловік, в нас була найбільша камера у тюрмі. Десять цивільних було і шість військових. У 32-й камері був на низу. Там була «кімната питок». То ужаси були. Спецкімнати… Крики, гвалти, убивали, мордували. Я читав постійно Святе Євангеліє: «Господь Бог один! Возлюби Єдиного Господа всім серцем своїм, всією душею своєю, всією кріпостею своєю, усім терпінням своїм!»
І на Покрову у 2023 році вивели нас у третій барак до слідчого і давали відеозв’язок із рідними. Хлопці дзвонили з 36-ї бригади морської піхоти, вони вибірково брали. До мене говорили: «Дєд, подзвониш, швидше відпустять тебе!» А я кажу: «Я, товаришу начальник, не пам’ятаю жодного номера!»
Про обмін я дізнався в суботу, коли мене вивели з камери. Завели нас всіх, 12 чоловік, хто на обмін, у 5-у камеру, і ми такі були довольні. На третьому бараці теж 10 чоловік відібрали. У понеділок нас уже вивели з камери в коридор і почали одягати від трусів до майки у воєнну нашу форму. Ми вже тоді зрозуміли, що нас готують на обмін. А далі вже з вівторка заходить слідчий і спецназівець двох назвав прізвища. Один вже другий раз на обмін не попав. Два вийшли. До нас із третього барака привели п’ятьох. І потім з 12-ти ще одного на вихід. 22 чоловіки мало на обмін бути. Маски, мішки на голову. Вели ланцюжком, як паровозом. Завезли нас автозаками. 8 чоловік і чотири в другу сторону. А вісім чоловік відсіяли. Не повезло їм, бідненьким. Нас вже завезли на аеродром. Ми там чекали, поки з усіх областей позвозять. 150 чоловік у нас був 5 лютого обмін. Нас вивели на вулицю. Така холодіна! Одягнуті слабо були. Ми стояли більш, як годину. Нас перелічували. Ми не могли ворухнутися. Мішки на голові. Нас по одному завели у літак, у якесь бомбосховище, люк. І був на брезенті на холодній підлозі. Наш літак злетів і ми приземлилися в Гомелі. Не вірилося, поки не приїхали українські дівчата, журналісти. Вже тут мені не страшно вмерти! Мене дождалися вдома, сім’я дождалася…
Я мрію, щоб в Україні був мир, щоб мої земляки, які є безвісти зниклими, повернулися, щоб всі вернулися до близьких!».
Пощастило і нам поспілкуватися з Миколою Корниловичем – поміркованим, виваженим чоловіком, за плечима якого багатий життєвий досвід і майже три роки російських катівень – з 16 березня 2022 до 5 лютого 2025 року.
Кожного разу у розмові з Миколою Мельником з’являються якісь нові факти, подробиці його перебування у полоні. Він пригадує деталі. Інколи аж надто деталізує, і тоді розумієш, що кожен прожитий день у ворожій неволі був наших військових вічністю. Ніхто з них не знав, що далі. Хтось не витримував тиску і морально ламався. Наш герой відкрив найпотаємніші куточки своєї душі, що допомагало йому вижити, не втратити здоровий глузд і дочекатися омріяного обміну. Про дитинство, юність, подружнє життя, шлях до української армії, службу під час війни і полон – наша з ним розмова.
У МИНУЛОМУ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ПІШОВ У 14 БРИГАДУ НА КОНТРАКТ ЗА ДВА РОКИ ДО ВІЙНИ
Микола Мельник народився у звичайній датинській сім’ї Корнила Мироновича та Домініки Іванівни Мельників. У родині годувалося четверо дітей – три хлопці і одна дівчина. З дитинства батьки прищеплювали дітям любов до Бога. Самі ходили в церкву і їх привчали. Після закінчення Датинської школи Микола Корнилович пішов на строкову службу. Служив у 1985-1987 роках у місті Кодима на Одещині у КДБ водієм. Після армії пішов працювати в Датинський колгосп трактористом. Рік там пропрацював. 30 червня 1989 року наказом МВС був призначений на роботу у Ковельський районний відділок спочатку у патрульно-постову службу, а з 1990 року до 1995 року служив у дорожній поліції. Створив сім’ю. Одружився з дівчиною Тетяною з Ковельщини. Разом дали життя синові Вадимові. Йому зараз 32 роки. Після 1995 року ніде не працював, їздив у Польщу. А в 2001 році приїхав жити до батьків у Датинь. Вони обоє були з 1929 року. Їх до смерті доглянув. Мама Домініка Іванівна померла у 2014 році, тато Корнило Миронович – у 2016 році.
– У 2020 році пішов за порадою товариша у Старовижівський військкомат, – відтворює тогочасні події наш співрозмовник. – Направили в 14 бригаду. 30 серпня 2020 року розпочав службу за контрактом на 3 роки. Служив у 1 батальйоні водієм. Контракт затягнувся. 17 січня 2022 року ми виїхали на Рівненський полігон, мали вже 15 березня йти на ротацію у Щастя Донецької області. Але війна почалася. Ми під Лиманом відстояли позиції і 10-ці передали. Потім під Бородянкою в Іванівці Київської області бригада наша позиції відстояла. Бригада пішла на Черкащину в Умань, а ми, ремонтний взвод, одну ніч на машини загружали «бехи», другу ніч – танки. І півдругої ночі 16 березня 2022 року виїхали на Черкащину. Нам треба було зробити 550-кілометровий марш. Виїхали на Житомирську трасу. Там такі були згарища. То ставали, відкидали боєприпаси, то колесо пробили. У Макарівському районі стояла колона «кацапська» – згоріло машин десять, стояла згарана. Ми заїхали в Макарівський район. Я вийшов, ми були разом з уже покійним Іваном Сидоруком (командир відділення із с. Карасин на Камінь-Каширщині. Атовець, захисник України часів повномасштабного вторгнення, пройшов російський полон. Вийшов з полону у 2022 році. За станом здоров’я демобілізувався і розпочав масштабну волонтерську діяльність. Разом з дружиною Світланою у травні 2024 року віз на Схід для бійців 100 бригади позашляховик і на трасі «Ковель-Київ» загинув у ДТП).
ХОЧЕ ЗУСТРІТИСЯ З ПОБРАТИМАМИ І ЇХНІМИ РІДНИМИ
Микола Корнилович відходить від теми і розповідає, як після звільнення з полону побратим Іван Сидорук повідомив його сім’ї про те, що він живий, що перебуває у Брянському СІЗО і що колись його обов’язково обміняють. Микола Мельник з нетерпінням чекає можливості зустрітися з рідними своїх побратимів. Побувати на могилі Івана Петровича. Поспілкуватися з двома побратимами-братами між собою з Камінь-Каширщини та дочекатися обміну земляка Сергія з Поступеля, з яким ще у Брянській тюрмі домовилися, що дадуть звісточку рідним, хто вийде першим, і Андрія з Рожищенщини, з яким разом на початку війни охороняли техніку. У молитвах просить Бога про повернення усіх хлопців, з якими ніс службу.
РОСІЙСЬКИЙ ПОЛОН НІ ЧИМ НЕ КРАЩИЙ ВІД ФАШИСТСЬКОГО
Загалом з початку повномасштабного вторгнення Микола Корнилович відвоював тільки 20 днів. А далі було три роки пекла на землі. Зараз з точністю до хвилин відтворює події:
– Увечері 15 березня ми з дружиною поговорили. Іван теж до своєї жінки подзвонив. Він заснув, він теж був водій. А я став на бойовий пост машину охороняти. Уночі нас «зампотєх» підняв, ми вишикувалися в колону і поїхали на Черкаси. Попали на кацапський блокпост. Колона стала. Дивлюся, «беха», буква «V» і автоматник заховався. Справої сторони «зампотєх», майор руський з пов’язкою голубою. Я одразу взяв закурити. І Ванька теж. Я ще й кажу до нього: «То ж ти, Ванька, не курив два роки»! А як побачив той жах, закурив. Тільки пів цигарки скурив, повернувся, а ззаду танк підпер, солдати і мишоловка захлопнулася. Що ми? З одними автоматами! А в них така техніка! Нас заставили зняти «броніки», скинути автомати. Зайняти «упор льожа». Нас там пов’язали, в машини погрузили, повезли в білоруський ліс. Там два дні ми пробули. В наручниках. Очі замотали скотчем. Так було, що думав, очі на лоб повилазять. 18 березня зранку нас погрузили на етап в Брянське СІЗО. Багатьох наших хлопців там собаки покусали. Я якось не впав, як витягали з машини, побіг по коридору, тільки ребра, те все потовкли. А Ваньку покусали. Жили за режимом СІЗО. Без дзеркала старими одноразовими станками брилися. Хто більш заростав, тому давали свої станки, щоб помогти побритися. 11 травня нас загрузили, привезли у Тульську тюрму. Знімали з машини мене задом. То і руки, і голова в крові була. Побачили, що я старий. Злякалися. Більш, як двісті чоловік загнали в дворики. Поставили на коліна. Руки за голову. Ми думали, чого нас по камерах не розводять, а то був перевалочний пункт. Нас зранку знов по машинах палками, копнями розігнали, увечері у Володимирську колонію завезли. По два чоловіки заганяли, брили, переодягали, лікарі оглядали і розкидали по камерах.
Сиділи в камерах по 10-15 чоловік. Ніякої роботи. Все було «запрещено». Сиділи як в клітці. Через «кормушку» давали їсти. Постійно нагном. Хто тільки порушував режим, докладали черговому і від цього було погано всім. На ліжках не давали сидіти. Тільки ходили кругом. Їсти як-небудь давали. Казав один: «Мне главноє, штоб ви нє здохлі! А ви нє здохнєтє!» Радіо від ранку до відбою крутили постійно одне й те саме через кожних півгодини. Те все нагуділо. І нявкали, і «гуськом» вибігали на прогулянку. Собак тренували, бо кожен місяць ротація була тих кінологів. Якщо скажеш «Холодно»… Треба було казати «Свєжо». То «гуськом» з прогулянки, то в баню голяком, там холодна вода. То те, то се… Гімни ті заставляли співати, всякі кацапські пісні. Вони нас заставляли, щоб ми себе самі матюкали, а ми казали, що ми військовополонені. Вони цивільних багато позабирали в полон. Особливо в Брянському СІЗО було багато цивільних з-під Києва. З Бучі, з інших міст. Багато понабирали старих. Взяли в полон якогось цивільного американця. Йому було 72 роки. То вони все сміялися «Американець», «Американець». Там ще багато цивільних сидить. Нахапали вони всяких.
ОМБУДСМЕНУ ТРЕБА БУЛО РОЗПОВІСТИ, ЯК ЇМ «ДОБРЕ»
Після почутого саме собою вирвалося питання, як взагалі при цьому всьому він вижив. Микола Корнилович розповів:
– Я не бачив читати. Там спочатку давали читати щось надруковане. У Брянському СІЗО давали одну книжку читати. То вголос читали всім. А коли у Володимирську колонію приїжджала уповноважена з прав людини з Москви, десь у листопаді 2023 року, а в них 30 грудня день захисту прав людини, то мене вибрали з колонії, з мого взводу, ще з Волошок Толіка Лук’янчука (він ще у Володимирській колонії сидить), Валеру Хомича, замкомвзвода, і ще Тименка з Маріуполя. Вибрали нас спеціально. Там була відеокамера. Всі в бронежилетах. Солодкий стіл гарний, книжки лежать. І вона (уповноважена) нас по черзі питала, як кормлять, які умови. Треба було відповідати, що харчування посилене, переодягають, постіль міняють. Потім начальник нам дякував, казав, що нам буде пом’якшення режиму в колонії. То місяць було легше. А там через місяць знов почалося. Нас етапи охороняли. «Зеки» нам їсти давали. А етапи мінялися. Спецслужби, ротації військових. Місяць побудуть, відкормляться і знов міняються. За порушення режиму вечеряти не давали.
ПЕРЕКОНУВАВ МОЛОДИХ ПОБРАТИМІВ, ЩО ЇМ У ПОЛОНІ НЕ НАЙГІРШЕ, І ЧИТАВ ЄВАНГЕЛІЄ
Питаю Миколу Корниловича, де взяв Євангеліє, щоб читати.
– У 2023 році по камерах капелан ходив з начальником колонії. У кожну камеру поклав Святе Євангеліє. Там були більші букви, бо я вже окуляри під номером три ношу. То я читав постійно його. Були хлопці, які впадали у відчай: «Нема тут Бога…». Я молився, бо в мене дружина хвора. У мене син. Я скучив за сім’єю, рідними. Коли ставалося щось погане, я з вірою заспокоював хлопців: «Хлопці, розумієте, в нас руки-ноги є, а ми ж не знаємо, скільки вони там захопили. Що на нашій землі взагалі». То ж були хлопці, що не витримували. Ми називали «перезувалися» на їхню сторону за ті посилені пайки. Тут нам ніби й погано. А там, у нас, в Україні, може, вони тої каші не здужають їсти в госпіталях, без рук, без ніг. І так і вийшло. В Чернігові нас переодягнули, перезули, відправили на реабілітацію. Я там за місяць набрав 20 кг, бо вийшов, то важив 68 кг. Десь тих 20 кілограмів наросло на своїх харчах. А скільки вже моїх двохсотих! Бригада помінялася. Скільки наших двохсотих, трьохсотих! А я, слава Богу, старий, але ще живий! Нема здоров’я. Жовчний міхур хворий. Підшлункової залози нема. Спина – не можу. Чекаю комісію на групу. Але живу. Віра в Бога. Бог є. Я Йому раніше вірив і зараз вірю. Батьки в мене в церкву ходили. Я в церкву Датинську ходив. Коли отримували їжу біля «кормушки», вітав їх: «Зі святом!» А той «зек» каже: «А ви звідки знаєте?» А другий каже: «А, той дєд набожний!» Я знав, коли Покрова, коли Михайла, Андрія, Миколи…
Перший рік, Пасху у 2022 році, то нам і до батареї не давали навіть підходити. Два дні простояв Пасхи від підйома до відбою. Навіть на ліжко не давали сісти. Мучили. Стояли, заглядали. Не дай, Бог, побачили б, що хтось порушив їхній наказ! Холодіна така була! Дощі йшли в Росії тоді, в Брянську. Мокрий сніг. Голодно. Холодно. Пекло. Били. Мордували. Ми там охкали, ахкали. Знущалися. Жах.
ЗАСТАВЛЯЛИ ПЕРЕКАЗУВАТИ НОВИНИ ПРО УСПІХИ РОСІЇ В НАСТУПАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЯХ
Розпитала у чоловіка, чи знали вони бодай щось про події в Україні.
– У Брянському СІЗО до 23 вересня нам давали на перший, другий поверх телевізора. Ми повинні були слухати і розказувати їм, скільки вони наших танків підбили, літаків, ракет, про їхні успіхи. Як вони наступають. Як на Донеччині, на Луганщині розвивали наступ. Вже 23 вересня і з нового корпуса, і з старого забрали телевізори. Вже не було чим хвалитися. То ми вже на ранішній, вечірній прогулянці старалися один одному передати, хто що чув. Ми фактично ніякої інформації не мали. Один одному якось передавали. Мене в лікарню возили. І то під іншим іменем – Баранов Микола з Калуги. Мішок на голову вдягали. В лікарні сиділи на ліжкові, зеки заглядали через шторки. В мене тоді серце схопило. Старалися щось почути. А що там можна було побачити чи почути. Руки зав’язані, голова в мішку. Вони нам ще щось показували, як росгвардія ходила по Ізюму. Потім радіо їхнє включали. Цілими днями. Як воно осточортіло!
ГІМН РОСІЇ І «ДЄНЬ ПОБЄДИ» В ПЕЧІНКАХ СИДЯТЬ!
У Брянському СІЗО був один постовий, що навіть українські пісні дозволяв співати. Мені ті гімни кацапські в «печінках» сидять. Оті їхні «Дєнь побєди» – кожен день одне й те саме. У кожній камері відеонагляд. Не дай, Бог, побачать, щось не так, заскакували, били. Вже у Володимирській колонії не так били, а в Брянському СІЗО, то зовсім. Задом стоїш, а по спині луплять тебе. Руки на стіну – і по нирках. Черговий зачитує твоє прізвище, ти руку піднімаєш і отримуєш. Якщо ноги ширше – то ще туди й сюди. То ми резинові тапки мочили водою, щоб вони краще трималися, щоб не розтягнутися від ударів. Якось так.
ВЖЕ У ДОРОЗІ ДОДОМУ НЕ МОГЛИ ПОВІРИТИ В ОБМІН
Попросила Миколу Корниловича розповісти про обмін.
– Нас тоді 10 з третього барака відібрали і 13 з мого першого барака. Трьох відсіяли, одного другий раз відсіяли. З третього барака п’ятьох відсіяли. В суботу нас пофотографували. Переодягнули у форму нашу. З понеділка на вівторок ми ждали, що нас заберуть. Так і не забрали. У вівторок прийшов спецназівець і ще один, трьох чоловік висмикнули з камери, п’ятьох привели. Нам мішки на голови і в машини. Погрузили в автозаки чотирнадцять чоловік. Вигрузили нас на аеродромі. Позбирали там усіх – з Мордовії привезли, з усіх колоній позвозили, 150 чоловік разом. Всі нагном, руки зв’язані. І почали у літак, у бомболюк по одному заводити. Посадили там. Холодіна. Прилетіли в Гомель. Нас спокійненько вивели. Сказали розмотувати скотч, бо вже на білоруській території. А нам ще не вірилося. Уже стояли автобуси. На кожному сидінні по два пакети. «То від Лукашенка вам гостинець». Там солодощі були, напої. То поки доїхали до українського кордону, понаїдалися. Там нас уже зустрічали. П’ять «швидких», а може, й більше стояло. Нам прапори подавали. Відео зняли, тоді мене й побачили земляки, що я попав на обмін. Всі були в шапках, а в мене був «козирок». Нас привезли в Чернігів. Переодягнули, побрили, помили, в кого що було – оглянули. Я в грудні 2024 року таки підхопив коросту. Нею всі хворіли. Там же не лікували. А тут нас 80 чоловік автобусом завезли у військовий госпіталь, поклали на лікування, обстежили. Нас, як дітей маленьких, водили. Зуби мені зробили. Ми ж нічого не соображали. Ноги в мене почали… Всі болячки почали вилазити. Нас питали, хто в який госпіталь хоче. Я попросився на Волинь. Так я опинився у Волинському госпіталі ветеранів. Дай, Боже, здоров’ячка медичному директору Оксані Віталіївні. Вона мною опікувалася. І я в середині березня вже був на реабілітації в госпіталі ветеранів. Дуже там усі хороші – від санітарки до найвищого керівництва. Зі мною по інших лікарнях возилися, бо я ж нічого не знаю. Мені у всьому допомагають. Зараз маю стати на облік у Ковельському військкоматі, бо ж призивався зі Старовижівського. Мені подарували прапор і чашку 14 бригади, шеврончика. Ще два хлопчини пренесли пакета мильних, брильних засобів.
МИКОЛА МЕЛЬНИК ДЯКУЄ УСІМ ЗА ПІДТРИМКУ І МРІЄ ПРО ПОВЕРНЕННЯ УСІХ ПОЛОНЕНИХ ДОДОМУ
Дякую за турботу від душі, від серця, яке тягнеться до світла. Вірую в Господа Бога і в нашу перемогу. Я тримаюся, бо стільки ще моїх залишилося в полоні. Я старий, побитий, підтягнутий, але вижив. Я тримаюся заради пам’яті про хлопців. Купив собі вудку. Хочеться на озеро поїхати. Тиші хочеться. Побути саменькому. Від всіх сховатися. Ми мріяли вийти, накупляти солодощів, пряників вівсяних, п’ять круп змішати і місяць нікуди не виходити. Нікого не бачити, нічого не чути. Вони старалися, щоб з нас зробити фізично і морально… Фашисти відпочивають. Вони робили все, щоб ми були неадекватними. Вони нас всякими словами обзивали, знущалися. Вже в 2024 році, то трохи легше було. Хлопці якось умудрилися зняти відео знущань, і те відео побачила Європа. І прислали комісію тоді з Москви. Як же ж нас кормили?! Одна вода була на перше, і ложка каші на друге. То вже після тої перевірки можна було хоч два різники картоплі побачити в тому супові чи борщеві. Навіть якусь капустину бачили. Я вірив, що дасть Бог день, дасть Бог і їжу. Тільки з вірою! Вона з камери мене і висмикнула.
Попереду у Миколи Корниловича непростий період. Здається, він тільки починає оговтуватися після пережитого і повертатися до звичного життя. З любов’ю і теплом у голосі розповідає, що дружина, теща і син вирощують свіжі овочі на городі у селі неподалік від Ковеля та в Ковелі на ринку продають їх. Ділиться емоціями, скільки радості було у рідних, коли його обміняли. Радіє кожній дрібничці. Зберігає усі подарунки, а надто дитячі малюнки – малюнок 4-класниці з Луцька, який йому подарували одразу після обміну.
Як мала дитина, радів, коли в гості до нього приїхала делегація з Велимченської громади:
– Настя Іванівна, голова ОТГ, староста села Датинь Галина Миколаївна, директор школи, моя однокласниця Надія Василівна. Дітки підписали прапора, розписали гарно так. І Катруся – фахівець з ветеранської політики.
На Проводи завітав син на могили батьків у рідному Датині. Небайдужі односельчани подбали про те, щоб навіяти якнайприємніші спогади землякові. Хоч хата його батьків зараз стоїть пусткою, але перед Пасхою зібралися і гуртом прибрали її, усе випрали та освіжили. З приєммністю переступив Микола Корнилович рідний батьківський поріг.
Завершує розмову наш земляк-герой щирими словами:
– Головне, що я там не здох, а тут вже смерті не боюся! Скільки моїх вже немає! Заради їхньої пам’яті і подвигу тих, хто весь цей час воює, – тримаймося, бо ми того варті!
Марія ЛЯХ