«Ми мали все, а потім залишилися ні з чим»: розповідь переселенки.

24 лютого стало переломним моментом в житті мільйонів українців. Хтось зустрів ранок під звуки вибухів, хтось встиг попрощатися з рідними перед від’їздом, а хтось не встиг навіть цього. Війна змусила людей залишити свої домівки, відмовитися від звичного життя та починати все з нуля у незнайомих містах. Втрата стабільності, близьких та майна – це гіркий досвід, з яким зіткнулися тисячі українців.

Олександрія стала прихистком для багатьох вимушених переселенців, місцем, де люди, рятуючись від жахіття війни, знайшли тимчасовий спокій. У березні 2022 року місто прийняло рекордну кількість людей – за офіційними даними понад 7 тисяч, а за неофіційними оцінками – близько 30 тисяч. І до сьогодні Олександрія продовжує бути точкою прибуття для тих, хто змушений шукати безпечне місце для життя.

Щоб зберегти цінні голоси переселенців, були записані історії жінок, які погодилися поділитися своїм болем та досвідом. Ці спогади були передані до міста-побратима Бат, де вони прозвучали в ефірі місцевого радіо у перекладі англійською мовою, щоб світ почув історії українського народу.

Ми також публікуємо цикл історій тих, хто пройшов через страх і невідомість, втратив все, що мав, але знайшов в собі сили продовжувати жити, боротися за своє майбутнє та будувати нове життя. Ми розповідаємо ці історії для того, щоб пам’ятати, через що пройшли наші люди, та вкотре нагадати: Україна – це її люди. Незламні. Мужні. Наші. Кожна розповідь – це нагадування про стійкість духу українського народу.

Історія перша.

– Мене звати Марія. До повномасштабного вторгнення я жила з родиною в Генічеську. Ми мали все, щоб бути щасливими: міцна родина, троє дітей, успішний бізнес, який ми постійно розвивали. Були плани на майбутнє, мрії, які раптово обірвалися одним трагічним днем.

Генічеськ – місто, що знаходиться найближче до кордону з Кримом. Коли почалися вибухи, чоловік розбудив нас, і ми прийняли рішення виїхати хоча б на деякий час у безпечне місце. Зібратися швидко не вийшло – ми взяли лише документи, найнеобхідніші речі для дороги, трохи їжі для дітей з холодильника і вирушили в дорогу. Виїжджали двома машинами. Зв’язок був відсутній, тому взяли дві рації для спілкування з другою машиною, щоб залишатися на зв’язку.

Батьки залишилися в окупації, наглядали за майном. Але це не врятувало їх: все було пограбовано. Документи на майно, які вони показали окупантам, були визнані недійсними – адже у них не було російського паспорта. Наш бізнес захопили, а машину вкрали. Це лише мала частина того, з чим довелося зіткнутися цим людям.

Чоловік прийняв рішення піти в ЗСУ, щоб захищати країну. Ми залишилися самі в Олександрії, і я докладаю максимум зусиль, щоб знайти роботу, адаптуватися до нових умов. Але з однією дитиною важко, плани постійно змінюються. Найважче – побороти страх, що знову можна все втратити. Цей страх – постійний супутник кожного переселенця.