Ми писали про те, що родин загиблих мають право на безкоштовний проїзд у транспорті у своїх громадах. Але скористатися ним без страху та приниження можуть далеко не всі, на жаль.

Пред’являючи своє посвідчення, родини загиблих часто чують:
«Скільки вас тут уже розвелося…»
«А що це у вас за посвідчення, де це Ви його взяли?»
«І що, тепер усіх вас безкоштовно возити?»

І в цей момент звичайна поїздка перетворюється на чергове нагадування про втрату. Бо за кожним посвідченням загиблий син, чоловік, дружина чи батько.

І коли родину змушують пояснювати, чому вона має право на безкоштовний проїзд, це може стати черговою ретравматизацією – повторним переживанням болю, якого й так у житті цієї людини більше, ніж достатньо.

Саме тому багато членів родин загиблих Захисників і Захисниць воліють взагалі не користуватися своїм законним правом.

Вони платять за проїзд не тому, що не потребують пільги. А тому, що не хочуть знову опинитися в ситуації, де потрібно перед незнайомими людьми пояснювати та виправдовуватись. Не хочуть чути образливих слів. Не хочуть бачити осудливих поглядів.
Не хочуть відчувати приниження за посвідчення, яке отримали ціною найдорожчого – життя близької людини.

Ми хочемо звернутися до кожного українця, не залежно від того чи ви перевізник чи пасажир. Якщо поруч із вами людина, яка пред’являє посвідчення члена родини загиблого Захисника чи Захисниці, не ставте зайвих запитань.
Не дорікайте за пільгу, не змушуйте людину доводити те, що вже доведено найвищою ціною.

Навчімося бачити за посвідченням не пільгу, а ціну, яку заплатила ця родина.
За кожним посвідченням чиєсь життя.
Чиясь втрата. Чиясь незагойна рана.
І точно не привід для осуду чи приниження.