Рік тому наша громада втратила свого хороброго Сина – Миколу Анатолійовича Лупиноса. Він був одним із найкращих – Героєм нової доби. У його венах разом із кров’ю, циркулювались відвага та справедливість, у серці гуркотіла безмежна любов до Батьківщини, і кожен вчинок ніс свободу незалежній Неньці-Україні. Народжений в родині дисидента, визначного політика, засновника УНА-УНСО, борця за незалежність, поета Анатолія Лупиноса. Вихований на розповідях великих українців про боротьбу за світле майбутнє вільної країни. Жив по законах честі та гідності. Не прикривався величчю легендарного батька, а сам вибудовував себе. Ніколи не корився невдачам, не схиляв голови, не скаржився на втому чи біль. Вперто вірив у Перемогу, не шкодуючи себе, виборював її і загинув, залишивши всім нам свій заповіт – здобути волю.

Микола народився 19 грудня 1991 року в селі Сатанівка. Зростав у великій родині, де було двоє братів – Анатолій та Іван і три сестри – Наталія, Світлана, Анна. З дитинства батьки, Ольга Герасик та Анатолій Лупинос, прищеплювали нашому Герою любов до рідної землі. Батькові настанови закарбувалися в його пам’яті, як заповіді. Завжди із захопленням слухав розмови татових друзів-унсовців і свято вірив, що те, за що вони борються, обов’язково стане реальністю. На жаль, його батько рано пішов із життя, не набувшись із сім’єю. Миколі було лише вісім років. Але мамина та братерсько-сестринська любов, підтримка батькових друзів дали йому наснаги рухатися, розвиватися, рости, досягати більшого. Тож, навчаючись ще у школі, Микола проявляв кмітливість, допитливість, активність. Йому все було цікаво, все хотів пізнати.

Закінчивши 9 класів Сатанівської школи, Микола вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, де здобув повну загальну середню освіту та військовий вишкіл. Далі вступив до Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини на факультет фізики, математики та інформатики, який закінчив у статусі магістра, здобувши спеціальність вчителя математики та інформатики. Під час навчання в університеті, Микола працював журналістом, займався громадською діяльністю, разом із братом Іваном брали активну участь у житті Української народної самооборони (УНСО) – постійні збори, вишколи. Хоча хлопці фактично виросли в цій організації, під наглядом старших побратимів.

Коли Микола був на останньому курсі факультету, розпочалася Революція Гідності, а згодом і війна 2014 року. Наш Герой не зумів бути осторонь – волонтерив, робив усе від себе можливе, щоб допомогти своїй країні. Після закінчення університету, разом зі старшим братом Іваном, у 2015 році поїхали до навчального центру у Вінницьку область, де створювалося добровольче формування УНСО. Там Микола склав присягу УНА-УНСО. Згодом Іван вирушив на схід, а Микола ще на деякий час залишився викладати військово-медичну підготовку, а потім пішов вслід за братом, підписавши у 2016 році контракт зі Збройними Силами України.

Протягом трьох виснажливих років Микола відстоював східні кордони Батьківщини, проганяючи ворога з Луганщини та Донеччини. Він був командиром відділення мінометного взводу роти вогневої підтримки 131-го окремого розвідувального батальйону ім. Євгена Коновальця.

У червні 2019 року Микола одружився на коханій Олесі, і разом вони розпочали будувати своє сімейне гніздечко у Ладижині. Згодом, наш Герой ще на пів року поїхав на фронт і по закінченню контракту повернувся до мирного життя. Влаштувався на роботу в Тростянецький територіальний центр комплектування та соціальної підтримки на Вінниччині, та з нетерпінням чекав на появу донечки. У 2020 році у них з дружиною народилася красуня-донечка, яку люблячі батьки назвали Марія-Анна.

Наш Герой понад усе любив своїх дівчаток, а вони – його. Він, як і його батько, ще з пелюшок розповідав своїй донечці про героїв, відважних воїнів, що їх оберігають, і про ворогів. Мріяв усього себе присвятити сім’ї, бути з ними завжди поряд, оберігати їх, бачити кожен крок, кожен злет своєї доні. Але в його щасливу історію увірвався злий «лютий 2022-го». Того четвергового ранку він знав, що це його остання війна, і вірив, що вийде з неї з перемогою, що ворог назавжди впаде, а батько з Небес усміхнеться, адже вікова боротьба з російською навалою нарешті скінчиться.

У 2022 році Микола Лупинос знову подався на фронт. Служив у 2-й мінометній батареї 21-го окремого мотопіхотного батальйону «Сармат» 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади мінометником. Добре знав свою справу. Командири його поважали, брати по зброї – довіряли. Він був своїм серед своїх. Завжди стояв за побратимів, підтримував, наставляв і вірно служив своїй країні, захищаючи її від агресора та виконуючи свій обов’язок перед народом.

За віддану службу Микола неодноразово нагороджувався почесними відзнаками. Зокрема, медаллю «Учасник військового параду 2008», нагрудним знаком Київського військового ліцею імені Івана Богуна «КВЛ 2009», відзнакою Начальника Генерального Штабу Збройних сил України «Учасник АТО», медаллю Сухопутних військ України «За особливу службу» (грудень 2017 року), відзнакою 131-го окремого розвідувального батальйону «Хрест розвідника» (вересень 2017 року), медаллю Української православної церкви Київського патріархату «За жертовність і любов до України» (травень 2018 року), нагрудним знаком від української громадської організації УНСО «За участь у бойових діях УНСО» ІІ ступеня (червень 2019 року), медаллю батальйону «Сармат» «За мужність і вірність» (серпень 2023 року).

У 2023 році Микола отримав важке поранення, але тоді йому вдалось швидко стати на ноги і повернутися до побратимів. Хоча це не було його єдине поранення. За час війни їх було декілька, та він вперто, після одужання, мчав на фронт відстоювати свою країну.

4 вересня 2024 року в Дніпровському госпіталі, внаслідок численних важких поранень, отриманих увечері 24 серпня в запеклому бою поблизу населеного пункту Часів Яр Донецької області, головний сержант Микола Лупинос помер. Лікарі госпіталю довго боролися за його життя, але поранення були надважкими, і серце Героя зупинилось.

Поховали нескореного Воїна з усіма належними військовими почестями 8 вересня 2024 року на Алеї Героїв у місті Ладижин.

18 жовтня 2024 року у селі Сатанівка відкрили меморіальну дошку Герою. Згодом ім’я мужнього Воїна увічнили на Алеї Слави Героїв Монастирищини та Стіні Пам’яті у місті Ладижині. Також, нашого хороброго земляка вшанували поряд зі студентами та випускниками Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини у «Місці шани і вдячності» та в книзі пам’яті УДПУ. 20 травня 2025 року, відповідно до Указу Президента України №310/2025, головного сержанта Миколу Лупиноса посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 26 серпня цього року йому присвоєно звання «Почесний громадянин Монастирищенської міської територіальної громади» посмертно. А через декілька днів, 29 серпня, у Ладижині, презентовано книгу-життєпис Миколи Лупиноса «Душа говорить римою», видану дружиною Героя – Олесею.

Сьогодні, у річницю смерті Захисника, згадуємо нашого Героя молитвою, думками, словами, свіжозірваними квітами, принесеними до Алеї Слави, меморіальних дошок і місця його вічного спочинку.

Низький уклін і безмежна вдячність нашому Герою Миколі Лупиносу!

Ти назавжди в наших серцях і нашій пам’яті! І буде так, як ти заповідав – ми здобудемо волю для наших дітей.

Вічна та світла пам’ять і слава тобі, наш Герою!

Герої не вмирають!

« повернутися