«Моя мрія – обійняти тата»

«Мій тато військовий, а дядько – в полоні. Не будь байдужим – сигналь»

«Мені 2 роки і я вже 354 дні чекаю тата з полону»

«Ти не зник – ти просто ще не повернувся. Чекаємо вдома».

Ці зворушливі слова, що несуть у собі глибокий біль та непохитну надію, лунали сьогодні з уст рідних зниклих безвісти та полонених захисників України. Вони зібралися на чергову мовчазну акцію, аби нагадати суспільству про тих, кого вони чекають. Кожне речення – це історія боротьби, сподівань і, попри все, безмежної віри в повернення своїх близьких додому. На жаль, багато українських родин знають, що означає чекати на захисника, який зник під час виконання свого обов’язку. Його доля залишається невідомою, але пам’ять про нього та віра в його повернення — безсмертні.

Ці люди, що чекають на своїх чоловіків, синів, батьків, братів, стають символом незламності духу українського народу. Їхні голоси, хоч і тихі, але сповнені сили, нагадують нам про важливість єдності та підтримки. Поки лунають імена, поки пам’ять живе, доти наші герої залишаються з нами, незламними у своїй боротьбі та в наших серцях. Відчуття невизначеності є одним з найтяжчих, з яким стикаються родини військовослужбовців, що вважаються зниклими безвісти. Ця невизначеність породжує тривогу, страх, але й дає привід для надії. Віра в те, що їхні близькі ще живі, що вони повернуться, є тим, що допомагає триматися. Акції, подібні до цієї, є надзвичайно важливими, адже вони не тільки привертають увагу до проблеми, але й надають підтримку тим, хто проходить через це випробування. Кожен, хто підтримує ці ініціативи, робить свій внесок у повернення надії та зміцнення духу всіх, хто чекає.

Кожен зниклий безвісти — це цілий світ для його близьких. І цей світ чекає. Чекає на звістку, на повернення, на обійми. Не бути байдужим – це не просто заклик, це наша спільна відповідальність. Сигналізуйте, розповідайте, пам’ятайте. Бо поки ми говоримо про них, поки їхні імена звучать, вони – живі.