Місце пам’яті та сили

15 липня 2025 року, у День Української Державності, на площі Героїв зібралися родини наших загиблих земляків, небайдужі мешканці громади, щоб віддати данину пам’яті всім, хто поліг за нашу державність, за свої сім’ї, за свою землю – за найрідніше, що було у кожного з них.

Для нашої невеликої громади кожна втрата болюча, адже всі ми добре знаємо один одного. За мирного життя і за воєнних років багато ниточок з’єднало тисячі людей: справи, діти, робота, навчання, радість і журба.

Найбільше болить рідним. Їхні серця ятрять від непоправної втрати, їхні душі зранені назавжди.

Місце на площі Героїв, де височіє наш державний символ Тризуб, де майорить синьо-жовтий Державний Прапор України, вже набуло великого змісту. Воно обране, облаштоване і продумане людьми, у чиє життя ця війна принесла смерть. Тому для них і для їхніх однодумців кожна квіточка, кожна деталь цієї величної композиції має особливе значення. Як і ці іменні прапорці, встановлені на знак пам’яті та вдячності нашим Героям.

На думку Тетяни Іванівни Звягінцевої, мами нашого захисника Євгенія Хоменка, ця територія вже стала місцем сили і єднання для багатьох мешканців громади. У планах родин загиблих Героїв зробити його гарним, затишним і водночас величним. Є плани та ідеї, які готові підтримати друзі, однодумці, побратими наших воїнів.

Мама Валерія Солдатенка, Лариса Анатоліївна, після загибелі сина мріяла поспілкуватися з такими ж мамами, дружинами, які втратили найдорожчих для серця людей, щоб знайти сили пережити горе, щоб знайти рівновагу і витримати цей біль.

П’ять років тому родина Сергія Анатолійовича Журавля втратила Ярослава – сина, батька, чоловіка. Цей біль втрати не зникає, з ним живуть його рідні. І продовжують його справу, підтримують побратимів, займаються волонтерством, а найменша донька Героя Ярослава впевнено обрала свій подальший життєвий шлях – Захисниці України.

У нас є декілька родин із числа внутрішньо переміщених осіб, які поховали своїх синів тут, на вільногірській землі. Мама Дениса Коваленка, Світлана Миколаївна, впевнена, що залишиться жити у нашій громаді назавжди, бо її серце поряд із сином.

Найменша онучка Віталія Меньшикова Кіра знає дідуся лише по світлинам і розповідям членів родини. Він її Герой, найсильніший і найгарніший дідусь у світі. Вона обіймає його пам’ятник своїми маленькими рученятами…

Різні люди, різні долі, об’єднані в одну. Ми пишаємося нашими людьми, які у найтемніші для них часи знаходять у собі сили і натхнення жити, робити добро для інших, підтримувати один одного і вірити. Вірити в нашу перемогу, в країну, її людей.

Маленькі синьо-жовті прапорці з іменами наших Героїв колише літній вітерець. Десятки імен, до болю знайомих і рідних, написані на них. Як символ того, що вони навіки з нами – наші воїни, наші янголи-охоронці.

Слава їм!
І слава всім, хто рятує від ворога неньку-Україну.
А ще – низький уклін всім, хто підтримав громадську ініціативу об’єднання родин наших загиблих Героїв щодо створення цього дійсно сакрального для багатьох мешканців і гостей громади осередку, місця сили і вічної пам’яті про вогняні роки боротьби нашого народу із російськими загарбникам