Дедалі частіше виникає думка, що російські спецслужби, а саме ФСБ та ГРУ, зуміли зламати всю антикорупційну систему України, перетворивши її на елемент гібридної війни. Інфраструктура, яка спочатку задумувалася як позитивний крок для країни, наразі стає справжнім прокляттям. І ось чому.

Революція Гідності, попри трагічні наслідки у вигляді війни, втрати територій та численних людських жертв, була неминучою. Навіть якби Майдан не відбувся у 2013–2014 роках, він би стався пізніше, можливо, у 2016-му. Громада вимагала змін, прагнула справедливості та правди.

Поява нових лідерів громадської думки була природним явищем. Однак частина з них отримувала фінансування ззовні, тоді як інші діяли виключно на волонтерських засадах, власним коштом.

Як довго звичайна людина може присвячувати себе суспільним справам? Більшість робить це лише короткий період, поки вистачає власних заощаджень. Лише одиниці готові пожертвувати всім заради спільної мети.

Водночас, в Україні іноземні держави створили особливий прошарок громадян. Це люди, які, начебто служачи суспільству, отримували доволі пристойні прибутки.

І їхній дохід часто більше нагадував схему розподілу коштів, аніж реальне служіння. Однак через відсутність альтернативи (адже в тих, хто вів активність власним коштом, швидко закінчувалися ресурси), інших захисників реформ практично не залишилося. Натомість з’явилися грантові медіа, грантові антикорупціонери, грантові громадські діячі.

Я особисто довіряв цим інституціям досить тривалий час. Але з кожним днем все частіше згадувалася фраза з фільму “Зоряний десант”: “What if some of our soldiers… aren’t our soldiers anymore?” (з англ.: “Що, якщо наші солдати — більше не наші солдати?”).

А що, якщо хтось із них працює не на державу, а на зовнішні інтереси? Що, якщо антикорупціонери — це вже не антикорупціонери, а вибіркові виконавці політичних замовлень, що ховаються за красивими гаслами?

Якщо в замкнену систему, що включає активістів, медіа, НАБУ, САП, антикорупційний суд, потрапляють недобросовісні гравці чи агенти зовнішнього впливу, вона перетворюється не на механізм справедливості, а на потужний інструмент гібридної війни.

Що не так з цією “вітриною”?

Антикорупційна система в Україні дійсно функціонує окремо від загальної правоохоронної вертикалі. Однак з точки зору державності — це справжній нонсенс.

Неприпустимо, щоб головним пріоритетом була саме боротьба з корупцією, а не побудова якісної правової системи загалом. Начебто, в районних відділках поліції можуть катувати людей, головне, щоб хабарі не брали?

У такій ситуації антикорупційні органи втрачають довіру, оскільки громадяни на місцях продовжують стикатися з несправедливістю та зневагою до закону. Ще гірше, коли незалежність стосується лише елітної антикорупції, тоді як для решти залишається старий “поняттєвий” порядок. Це вже не реформа, а лише імітація європейського вигляду при збереженні старої суті.

Без належного аудиту, внутрішньої безпеки та об’єктивного контролю навіть найбільш ефективні інституції можуть стати інструментами репресій або жертвами зовнішніх атак. І саме тут криється найбільша небезпека.

На сьогодні в Україні діє інформаційна агенція у форматі громадської організації. Вона отримує гранти від іноземних фондів і фактично координує розподіл фінансування серед українських ЗМІ. Її куратори тісно пов’язані з дипломатами чи спецслужбами. Вони ініціюють інформаційні кампанії проти конкретних осіб, але не на основі реальних корупційних діянь, а за політичними чи геополітичними мотивами. Так, я знаю, що мені зараз згадають “яйця по 17 гривень”, але хочу наголосити, що жодної такої закупівлі насправді не відбулося.

Подібну атаку підхоплюють залежні від фінансування ЗМІ, які не бажають втратити гранти.

Одночасно з цим відкривається кримінальна справа від НАБУ чи САП — і об’єкт атаки опиняється в потрійних лещатах: медійний тиск, кримінальне переслідування, міжнародний тиск.

Це і є справжня гібридна операція.

Так, НАБУ, САП і ВАКС були створені як інструменти боротьби з корупцією. Але якщо в їхній роботі з’являються особи з подвійною лояльністю, або система не має прозорих запобіжників, вона може бути використана:

– для внутрішнього терору проти незручних фігур;

– для “зачистки” політичного поля на користь певних інтересів;

– для дискредитації цілих напрямків державної політики.

Це вже не боротьба з корупцією, а легалізована політична атака під виглядом “захисту цінностей”. Ось такий результат ми маємо.

Залишається питання: чи вийде “гнійник” на поверхню? Вибір лише за тим, хто буде “хірургом” — чи він акуратно все вилікує, чи ж рана сама розірве шкіру.