Найуспішніший швейцарський проєкт Мартіна Хубера в Україні (Іванківщина)

Понад сто зруйнованих війною українських родин знову мають дах над головою завдяки Мартіну Хуберу. Підприємець з Аппенцеля побудував в Іванківській громаді 103дерев’яні будинки (станом на 07.08.2024р.). Це найуспішніший швейцарський проєкт в Україні.

Жінки в національному вбранні співають українські та козацькі пісні. Посадові особи місцевого самоврядування формують почесну варту. Селищний голова громади виголошує ейфорійну промову. Посеред усього цього – Мартін, якого вшановують в Україні, який помітно зворушений цим і водночас почувається ніяково.

Це вже 100-й будинок, який Хубер передав найбільшій за площею українській громаді на Київщині. Підприємець з Герісау дав новий дах над головою одній сотні родин, які бачили, як горіло їхнє майно від початку російської атаки. “Нехай ваші добрі справи повернуться сторицею”, – сказала селищний голова Тетяна Свириденко на відкритті.

“Той факт, що їх вже 100 – це велике задоволення, – каже Хубер після церемонії. “Але вони не повинні прославляти мене”. Йдеться про будинки, а не про нього. Він робив те саме, що й усі інші: “Давав людям найнеобхідніше, щоб вони могли жити далі”.

Експерт зі Східної Європи

“Ми не можемо зрозуміти те, що пережили ці люди. У них забрали все, що вони мали. Я просто щасливий, що можу дати їм найнеобхідніше – власний будинок, де вони можуть жити”.
Ця скромність говорить на його користь, але це неправда. За останні два роки Хубер досягнув надзвичайних успіхів. Напевно, жоден інший швейцарець не зробив в Україні з початку війни більше, ніж він.
Хубер знайомий із Східною Європою. В минулому перейняв у свого батька віконну компанію в Герізау та у 1990-х роках розширив діяльність у Росії. Після одинадцяти успішних років діяльності продав компанію в Москві. Оскільки його найближчий співробітник – українець з Вінничини, Мартін в 2005 році переїхав до сусідньої України. Відтоді виготовляє віконні дошки з твердих порід дерева на власній фабриці та привозить до Герісау, де їх переробляють на віконні рами і встановлюють у віллах, спортивних спорудах та громадських центрах. Віконні рами, в нещодавно відремонтованому головному вокзалі Цюріха, також були виготовлені з українського дуба компанією Huber Fenster AG.
Коли навесні 2022 року Мартін Хубер побачив фотографії російських руйнувань, то вирішив: “Я маю щось з цим зробити”. Разом з граубюнденським підприємцем Енріко Уффером він розробив простий, але комфортний дерев’яний будинок у Савогніні GR і привіз українських майстрів до Швейцарії, де вони навчилися його будувати (повідомляє Blick). І заснував асоціацію Ukraine Hilfe.
У липні 2022 року перший будинок прибув вантажівкою зі Швейцарії до зруйнованої війною країни. У ньому оселилася мати-одиначка з двома маленькими дітьми. Наступні 99 будинків Хубер побудував на своєму заводі під Вінницею.
Його монтажники доставили до Іванкова. Сюди, на південь від Чорнобиля, росіяни вторглися з Білорусі 24 лютого 2022 року. За кілька тижнів літаками, гелікоптерами, безпілотниками, ракетами, гарматами і танками зруйнували 2 385 будинків лише в Іванківській громаді. З них – 481 будинок було зруйновано повністю, 178 – потребували капітального ремонту, решта отримали легкі пошкодження.
Росіян відкинули назад.
Тисячі людей залишилися без даху над головою. А рани війни залишили шрами на тілі людей та в душах.
Раїса Заїко (72 роки) показує на свій дерев’яний будинок. Раніше вона працювала на фабриці одноразового посуду, останнім часом – заступником директора. “Це мій новий дім”, – каже мати двох дорослих доньок – і розплакалася. І це не просто сльози радості. 25 лютого 2022 року з нею був її онук, жвавий 14-річний хлопчик. Сім’я вирішила, що в селі йому буде безпечніше, ніж у столиці – Києві.
Бабуся Раїса стояла поруч з ним у саду, коли російський безпілотник обстріляв її будинок і осколки влучили в хлопчика. Будинок загорівся, а онук втратив свідомість. Донька з зятем та сестрою зятя, яка була лікарем, намагалися врятувати дитину, на розкладушці перенесли через річку та автомобілем спробували довезти його до лікарні. Дорогою туди російські солдати обстріляли машину. Лікарку і дитину вдалося забрати з машини лише мертвими. “Той день зруйнував моє життя”, – каже Раїса Заїко.
Вона відчуває себе частково винною в тому, що її онук загинув на її очах. “Донька більше не приїжджає до мене, їй дуже важко повертатися туди, де вона втратила свою єдину дитину”. Вона не отримує психологічної допомоги. Але українські слідчі кілька разів допитували її, щоб зібрати докази для звинувачень у воєнних злочинах.
Жінка називає дерев’яний будинок швейцарця поворотним моментом у своєму житті. “Будинок означає для мене все”, – каже вона і обіймає Хубера. Надворі в саду вона збирає врожай слив, вишень і груш; фруктові дерева пережили російські атаки.
Її покійний чоловік був росіянином, і батько її зятя – росіянин. “Вони обидва – хороші люди, але мені важко сказати щось хороше про росіян”. Вона не вірить, що війна скоро закінчиться. На фронті немає зброї, а вдома немає чоловіків. “Майстра майже неможливо знайти, всі чоловіки на війні”.
В Іванківській громаді проживає майже 25 000 людей. Громада, маючи площу 3 600 квадратних кілометрів, налічує 81 населений пункт. “Росіяни багато чого у нас забрали: у когось дім, у когось майно, у когось авто, у когось життя… нелюди. Те, що вони не забрали, вони зруйнували” – каже голова громади Тетяна Свириденко.
Голова вступила на посаду незадовго до початку війни і відтоді займається відбудовою своєї громади. Вона просила про допомогу в благодійних організацій і їй ніколи не відмовляли. Але найважливішим партнером став Мартін Хубер з Аппенцеля. Зі Швейцарії він організував електричні ліжка для місцевої лікарні; допоміг привезти чотири автобуси від транспортної компанії Zug. Незабаром буде п’ятий.
Дерев’яні будинки є центральним елементом. Будинки під номерами 101 і 102 вже закінчені. У Хубера є гроші ще на десять будинків. Якщо вдасться зібрати більше, він продовжить будівництво.
Потреба в цьому дуже велика. Минулого тижня його український партнер Сергій Медвечук відвідав зруйнований війною Херсон і зустрівся з місцевою владою. Вони хочуть отримати 1000 дерев’яних будинків якомога швидше.
Якщо в якийсь момент настане мир, попит зросте ще швидше. Україна потребує півмільйона нових будинків, хоча з початку війни країну покинули 6,5 мільйонів людей. “Ми могли б побудувати в п’ять разів більше, якби це було потрібно”, – каже Хубер, добре розуміючи, що навіть цього буде далеко не достатньо.
Його дерев’яний будинок складається зі спальні та вітальні з кухнею, ванної кімнати та передпокою з пральною машиною. У ньому можуть добре жити четверо людей. Нещодавно Хубер також почав будувати меншу модель – студію для пар або окремих осіб.
Ще один новий проєкт започатковано у нашій громаді. Метою його є побудова житла для лікарів з деокупованих територій, що виявили бажання працювати в Іванківській громаді. Наразі триває встановлення двоповерхового будинку на території закладу для сімей лікарів.
В середньому будинок коштує 30 000 швейцарських франків. Мартін і його дружина Жаклін Хубер (65 років) зібрали понад три мільйони франків на проєкт від фондів, приватних донорів і друзів. Федеральний уряд профінансував два будинки – дещо скупо, враховуючи п’ять мільярдів франків, які Федеральна рада хоче витратити на відбудову України. Тим не менш, міністр закордонних справ Ігнаціо Кассіс (63 роки) не втратив можливості особисто передати один з будинків у лютому 2023 року.
Хубер не кидає слів на вітер, він просто все виконує. Мартін і його дружина відповідають за всю координацію. “Ми нічого не беремо за свою роботу, – каже він. “Гроші, які надходять, на 100% йдуть на будинки, матеріали та заробітну плату в Україні”. Частково адмініструванням займається компанія Huber Fenster AG, якою зараз керують троє його синів.

Подібного успішного швейцарського проєкту немає. Чому йому вдається те, що не вдається багатьом іншим? “Безумовно, перевагою є те, що я знаю Україну, – каже він. “Я б не наважився на такий проєкт у країні, яку не знаю”.
Мартін Хубер відрядив чотирьох зі своїх 60 співробітників в Україну для будівництва будинків та двох-трьох працівників, щоб транспортувати з Вінниці до Іванкова, що за 300 кілометрів, і встановлювати. Передаючи будинки, він познайомився з мешканцями і вислухав їхні історії. “Всі ці сім’ї зазнали великих страждань, – каже він. “Вони втратили все за лічені хвилини”. І бачить, “як його невеликий внесок дає їм радість”.
Дерев’яний будинок – це швейцарський продукт. Сантехніка виготовлена компанією Geberit на українському заводі, ДСП – швейцарською компанією Chrono також в Україні.
Хубер виходить з машини, в якій він проїхав 2 000 кілометрів з Герісау до Кухарів, і йде до невеликого будинку. Перед ним сидить Галина Костюченко (77 років), яка довгий час працювала бібліотекарем у громаді. Навколо лежать обгорілі уламки: залишки будинку, в якому вона прожила 35 років. Російські пілоти вертольотів обстріляли його ракетами. Її будинок і сусідній згоріли разом з 4000 книг бібліотекарки.
Два роки вона жила з сином в Ужгороді на угорському кордоні. 17 березня 2024 року вона отримала швейцарський будинок. “Я нарешті знову відчуваю себе вдома”, – каже вона, але все ще боїться. Боїться, що її синів призвуть в армію. Двоє її онуків вже були поранені на фронті. У неї залишилося одне бажання: “Я хочу побачити кінець війни”.
“Ми не можемо зрозуміти, що пережили ці люди. У них забрали все їхнє існування. Я просто щасливий, якщо можу дати їм найнеобхідніше, власний будинок, де вони можуть жити”.

Добрий чоловік з Герісау творить чудеса

Тетяна Дідківська (57 років) живе в будинку № 100. “Будинок – це диво”, – каже медсестра. Разом з чоловіком Віктором (60 років) та донькою вона два роки жила в сараї. Росіяни обстріляли їхній будинок з танків. Їм вдалося врятуватися лише в підвалі. Згоріло все, залишилось лише те, що було на них.
Коли дійшла чутка, що добрий чоловік з Герісау привозить до Іванкова дерев’яні будинки, Тетяна Дідківська зв’язалася з головою громади. Через півроку сім’я змогла заселитися в новий будинок.
Жінка підкреслює, що війна змінила Україну: “Ми зрозуміли, що повинні допомагати один одному”. Батьки розповідали їй, що навіть німці під час Другої світової війни були більш гуманними, ніж росіяни зараз. “Росіяни жорстокі, вони хочуть знищити нас усіх і нашу націю”. Її батько був росіянином. “Та тепер цієї нації для нас більше не існує”- каже Тетяна.
Будинки Хубера побудовані з української сосни та модрини. Деревини, яка росла в Україні десятиліттями і яку він хоче замінити. Він успішно переконав голову Іванківської громади перепрофілювати 13 гектарів сільськогосподарських земель і висадити 100 000 дерев. Українська компанія Хубера заплатила за саджанці.

Інше дитинство для Ніки

Ніці було три роки, коли росіяни зруйнували її будинок, позбавивши її дитинства. Зараз їй п’ять і вона сидить у своїй дитячій кімнаті. Дівчинка написала кирилицю на стіні, а після літніх канікул піде до школи та вже практикується у вивченні літер. Її тато – військовий.
Аліса народилася в Іспанії. Анастасія Поспішна втекла туди після російського вторгнення. Коли дитині виповнилося чотири місяці, родина повернулася в Україну. “Ми скучили за домівкою – і Ілля так хотів нарешті побачити свою другу донечку”.
Анастасія з дітьми гостювала у свекрухи і побачила один з дерев’яних будинків Хубера. Через місяць сама отримала такий будинок. З двома маленькими дітьми стала першою в черзі на отримання житла. “Будинок повернув нам життя”, – каже вона.
Ніка показує ляльковий будиночок на полиці та м’які іграшки на ліжку. Потім поспішає на вулицю і грається зі своєю таксою. “Міккі”, – називає вона її і сміється. До Ніки повернулося дитинство. Також завдяки дерев’яному будинку Хубера.