Тримати за руки своїх синочків, радіти їхнім перемогам, бути поруч у хвилини щастя та підтримувати у важкі часи. Проводжати до школи, допомагати робити перші кроки у доросле життя… Ще стільки моментів чекало попереду, стільки невимовного щастя, усмішок, тепла, яким, на жаль, не судилось здійснитись.

Сьогодні, 24 червня, минає рік, відколи Павлівська громада втратила ще одного справжнього Героя України – Ігоря Панасюка. Саме рік, як серце люблячого батька, відданого сина та мужнього воїна Збройних Сил України перестало битися, залишивши по собі світлу пам’ять.

13 лютого 1988 року у мальовничому селі Риковичі, що на Волині, з’явився на світ хлопчик з допитливими очима та безмежною добротою в серці. Це був Ігор Панасюк. Він зростав серед зелених полів та щедрих волинських лісів, у родині, де панувала любов, взаємоповага та підтримка. Веселий, чуйний, енергійний – він із дитинства виявляв неабияку пристрасть до техніки, активно займався спортом та по-справжньому цінував життя у всіх його проявах. Ігор був надією для своїх батьків, незмінною опорою для друзів, тим світлим і щирим хлопцем, який завжди простягав руку допомоги та ніколи не проходив повз чужу біду.

Свої перші кроки у навчанні Ігор зробив у місцевій школі. Саме там, у знайомих коридорах і класах, наповнених запахом крейди та свіжих зошитів, він вчився не лише писати й рахувати, а й бути справжньою особистістю – чесною, справедливою, людяною. Учителі й досі пам’ятають його як уважного, доброго та надзвичайно відповідального учня, а однокласники – як надійного товариша, з яким завжди було легко і комфортно.

Після закінчення школи Ігор вступив до Оваднівського ліцею, прагнучи бути максимально корисним своїй країні та суспільству. Він здобув важливі професії: тракториста-машиніста, слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та водія автотранспортних засобів. Ці навички згодом виявилися незамінними.

У 2006 році, після ліцею, Ігор пішов на строкову службу. Тоді він був ще зовсім юний, з дитячими рисами на обличчі, але вже з поглядом, у якому читалася відповідальність, не притаманна багатьом дорослим. Служив Ігор сумлінно, ніколи не скаржився, навіть коли було надзвичайно важко. Суворий розпорядок, ранні підйоми, багатогранність обов’язків – усе це дисциплінувало та гартувало його характер. Саме тоді у ньому остаточно сформувався той незламний внутрішній стрижень – тихий, непоказний, але неймовірно міцний. Після служби він повернувся іншим – не просто юнаком, а справжнім чоловіком, на якого можна було покластися у будь-якій ситуації.

По завершенні служби Ігор Панасюк працював в органах Служби Безпеки України (ДВП), продовжуючи служити державі вже у цивільному житті.

Згодом він одружився, і це був один з найщасливіших періодів його життя. У шлюбі народилися двоє синів, які стали для нього сенсом, натхненням та безмежною радістю. Він був таким татом, який не просто будував дім, а створював цілий світ для своїх дітей, наповнений любов’ю, турботою та безпекою. Світ, у якому він щиро хотів, щоб ніколи не було війни.

Та війна, на жаль, прийшла. З початком повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, Ігор не вагався. Він без роздумів став на захист рідної землі. Не тому, що не боявся, а тому, що не міг інакше – його совість та патріотизм не дозволяли. Він пішов до територіальної оборони Нововолинська у перші, найтривожніші дні, коли панував хаос, а ніч і день зливалися в одну безперервну тривогу. Ігор чергував на блокпостах, вловлював кожен звук, жив зі страхом у серці, але не відступав.

Але справжня війна почалася пізніше, коли його перевели до лав Збройних Сил України. Він служив у 50-й окремій механізованій бригаді, а згодом – у 118-й. Його призначили старшиною, і відтоді на ньому лежало більше, ніж просто бронежилет – на ньому була величезна відповідальність за інших. За спокій в окопі, за виконання команди, за те, щоб усі його побратими повернулися додому живими. Він бачив усе: вибухи, що зносили бліндажі, розірвані позиції, на яких ще вчора сиділи живі люди. Ігор тягав поранених, віддавав останню воду, прикривав, коли не було часу навіть думати. Він тримався до останнього, бо в його житті був глибокий сенс – захист своєї родини та Батьківщини.

І коли вночі земля дрижала під ногами від вибухів, коли небо палало від артилерії, його думки були вдома. Лише образ дружини, синів, батьків тримав його на плаву в тому пеклі війни. Проте війна жорстока і безжальна. Смерть – сліпа, вона просто приходить, простягає свою старечу руку й вихоплює життя з тіла, залишаючи лише біль та вічну пам’ять про тих, кого ми так сильно любимо.

Мужньо виконуючи бойове завдання, наш Захисник України отримав мінно-вибухове поранення. Для нього почався останній бій – без автоматів, без окопів, але не менш важкий. Бій за життя. Ігор тримався, стиснувши зуби, боровся попри нестерпний біль, демонструючи неабияку силу духу. Але навіть найсильніші мають свою межу…

24 червня 2023 року серце цього відданого воїна ЗСУ відбило свій останній удар. Сьогодні Ігор Панасюк – серед небесного легіону, береже нас згори, як справжній Герой України. Безмежна вдячність Тобі, Ігоре! Вічна Слава!