Отець Володимир Духович: Військовий капелан, який підтримує захисників України.

Отець Володимир Духович, лейтенант капеланської служби, військовий капелан 114 бригади тактичної авіації. Народився 21 лютого 1975 року в селі Крилос, Галицького району, Івано-Франківської області.

З 1992 по 1997 роки навчався в Івано-Франківському Теологічно-Катехитичному Духовному інституті. У 1998-1999 роки навчався в Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника за спеціальністю психологія. Одружений, виховує четверо дітей. Єрейські свячення отримав 07 листопада 1999 року з рук Владики Софрона Мудрого. Після закінчення навчання у семінарії та пресвітерських свячень у 2001 році о. Володимир був призначений Головою комісії родини при Єпархіальному управлінні УГКЦ, а з 05 листопада 2002 року іменований адміністратором парафії св. Ап. Петра і Павла в с. Сокіл, Галицького протопресвітеріату.

З 2003 року по 2006 роки займав посаду генерального директора ТзОВ ТРО радіо “Дзвони”.

З 19 листопада 2015 року декретом Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського іменований капеланом Управління Державної служби при УМВС України в Івано-Франківській області.

Після повномасштабного вторгнення о. Володимир виявив бажання бути поруч з військовослужбовцями України. 13 січня 2023 року отримав мандат на право здійснення військової капеланської діяльності. А 07 квітня 2023 року став на посаду військового капелана у 114 бригаді тактичної авіації повітряних сил України. Нещодавно за ініціативи о. Володимира було відремонтовано і освячено Духовний центр у частині, де й по сьогодні капелани і психологи надають духовну і психологічну підтримку військовим і їх родинам. Отець Володимир завжди поруч з військовими частини не тільки на основному місці базування, а і в зонах наближених до бойових дій, де перебувають військові частини. «Бути поруч» – девіз о. Володимира, наповненим Божою любов’ю, якою ділиться до сьогодні з воїнами і героями України.

Під час короткого перебування отця Володимира на Батьківщині нам вдалося поговорити про особливості капеланського служіння у цей нелегкий для України час.

«Все почалося з того, що я займався волонтерством, але захотів під час цього важкого протистояння з агресором бути більш корисним. Якраз тоді держава врегулювала закон про капеланство, дозволила священникам ставати на військову службу. 07 квітня 2023 року я підписав контракт з ЗСУ. Пройшов додаткове навчання в Києві при університеті імені Тараса Шевченка, потім в Німеччині та Великобританії – розпочинає бесіду отець Володимир.

– Капеланське служіння – воно є різне. Є військові капелани-волонтери, які їздять на різні ділянки фронту, є медичні капелани, є капелани, які опікуються певним навчальними закладами, а є військові капелани, які є повноцінними військовослужбовцями. Чим відрізняється така робота і чи є різниця між служінням в армії і служінням на парафії.

– Справді. Сьогодні я священник, але я вже військовий зі званням лейтенанта. Тому так, є різні капелани. Є ті, які просто волонтерять і можуть їздити до різних частин на різні ділянки фронту. Ми собі цього не можемо дозволити, бо закріплені за певною військовою частиною. Тобто, навіть якщо ми і виїжджаємо кудись ближче до фронту, то тільки з погодженням або за наказом вищого керівництва. Якщо ж аналізувати різницю між служінням на парафії та служінні у війську, то на парафії служити набагато легше і простіше. А в армії ти завжди маєш справу з дуже професійними людьми, які пройшли багато випробувань і які потребують особливої уваги і поваги. У військових інші запити на інформацію. І ще хочу додати, що війську зараз дуже бракує духовно-зрілих капеланів.

– В Україні є різні релігії та різні конфесії. Як це відображено у війську?

– У нас – капеланів – теж є квоти відповідно до релігій. Але якщо ми вже десь виїжджаємо чи працюємо у якійсь частині, то ми не маємо права надавати якусь перевагу, чи працювати тільки з людьми з своєї віри. Ми намагаємося допомагати всім.

– Чи доводилось все ж виїжджати у зону бойових дій?

– Я був близько до місць бойових дій, але то навіть не варто згадувати, адже я не відчув того, що зараз переживають наші доблесні воїни, я не бачив тих жахів, з якими зараз стикаються наші захисники.

– Із місцевим населенням зустрічатись доводилось?

– Так. Там де мені доводилося бути мені траплялись тільки добрі проукраїнські люди, які завжди допомагали нашому війську і намагались якось підтримувати воїнів.

– Розкажіть про основні напрямки вашої роботи.

– Є чотири основні напрямки: душпастирська опіка, до якої відносяться більш обрядові речі, як от молитва, похорон, шлюб, сповідь; релігійно-просвітницька робота, яка включає навчання, спілкування, розмову із військовими; соціально-доброчинна діяльність, що більше межує з волонтерською діяльністю; та консультування командування, яке полягає у інформуванні командира про релігійну ситуацію в його частині.

А якщо простими словами, то люди завжди потребують любові, навіть того не усвідомлюючи. Особливо в таких тривожних моментах життя. Але любові не так людської, як любові якоїсь більшої, любові Божої. Коли ти починаєш говорити до них з любов’ю, то слово їх зцілює, дає наснагу і силу продовжувати боротись. Якихось таких шаблонних і централізованих дій немає, адже насильно робити якісь речі – недобре. Люди завжди мають обережність, чи то бар’єр як до психологів так і до священників і нам треба той бар’єр пройти. Головне – чути військових, розуміти.

– В чому Ваша основна місія?

– Основна моя місія це бути для воїнів тим духовним наставником, з яким би вони могли б відновити душевний спокій. Моє завдання – дати їм Божу любов, полегшити страждання, тривогу, страх. Дати їм надію. Щоб вони не втрачали віру. Щоб вони бачили вихід із ситуації. Бо багато військових зараз у відчаї, вони дуже втомлені. Потребують відпочинку і заміни. Проте, я бачу, що наші військові мають сильну віру і навіть, в деяких моментах, та віра може бути більшою ніж у людей тут, в тилу. Я захоплююсь їхньою вірою. Вона іноді навіть є більшою, ніж в деяких наших релігійних осіб. Адже це люди, які бачили смерть, на руках яких помирали побратими. Вони були свідками Божого втручання та захисту в найнебезпечніших ситуаціях. Це є Божа сила, яка є вищою понад людське розуміння.

– До війни ви були на парафії у Соколі? Як бачите своє життя після війни?

– У мене підписаний контракт із ЗСУ. Я вже військовий офіцер, хоч залишаюся у сані священства. З капеланською діяльністю більше пов’язую своє майбутнє служіння Богу. Я вже звик до війська і бачу, що я тут корисний, тож планую надалі своє життя присвятити українському війську.

– Як сім’я сприйняла цей ваш вибір?

– Сім’я до цього ставиться позитивно, з великим розумінням і усвідомленням того, що треба. Треба комусь йти і щось робити. Особливо дякую дружині, яка завжди мене підтримувала у цьому виборі. І взагалі: ми всі маємо якимось чином допомагати нашим воїнам. Ця думка завжди має бути з нами. Ми мусимо розуміти, що завдяки їх жертві на фронті ми зараз живемо у більш-менш спокійному тилу. І якби не вони – ворог зараз вже був би тут. Тож дякуймо воїнам, дякуймо Богові і молімося за нашу швидку перемогу.

#захисникизГалицькоїгромади

#нашізахисники