💙💛Наші захисники: Павлов Михайло Валерійович – Герой Галицької громади

Історії наших військових – це розповіді про звичайних людей, які стали на захист Батьківщини. Ці історії змушують нас замислитися над цінністю життя та нашим призначенням. Вони нагадують про наслідки байдужості до патріотизму, любові до України, мови та історії. Сподіваємось, що в Україні більше не буде тих, хто скаже: «а яка різниця».

Михайло Павлов, наш захисник, народився 12 травня 1993 року в Галичі. Навчався у першій школі, а потім у Вищому професійному училищі №3 Івано-Франківська, де здобув фах різальника по дереву. Після училища проходив строкову службу.

«У 2013 році я служив у внутрішніх військах у Львові, згодом – у Національній гвардії України, – згадує Михайло Павлов. – Мій перший бойовий виїзд був у 2014 році в Луганський аеропорт. Після втрати аеропорту, наш підрозділ воював у Дзержинську, Первомайську, Попасній. Особливо важкі бої були у Слов’янську. Тоді я був старшим солдатом, старшим стрільцем-кулеметником».

Він використовував ручний кулемет Калашникова 74 калібру. З побратимів згадує Василя Мартинюка з Блюдників. Тоді з ним воювали хлопці із західної України, адже батальйон був сформований у Львові.

«Контактів із місцевим населенням було мало, оскільки більшість були проросійськи налаштовані. Від серйозних поранень Бог вберіг. Одного разу, при відступі з Дзержинська, наш КАМАЗ перекинувся, але все обійшлося. Наприкінці 2014 року повідомили про демобілізацію тих, хто був призваний на строкову службу. У квітні 2015 року я звільнився в запас», – розповідає захисник.

З 2015 по 2017 роки Павлов Михайло Валерійович очолював ГО «Галицьке районне об’єднання воїнів АТО», допомагав військовим з документами. Також проходив реабілітацію у Меджугор’є. До нього цю організацію очолював загиблий Герой Іван Філь, а після нього – теж загиблий Герой Артур Пірус.

У 2015 році захисник почав працювати на Галицькій рятувально-водолазній станції, де за ним зберігається робоче місце. Але війна знову покликала.

«24 лютого ми з друзями з Галича пішли до військкомату. Було багато охочих. 27 лютого нас прикомандирували до 114 бригади тактичної авіації. Там формувався батальйон, але його не відправили на позиції, а хлопців забирали частинами. Мене і Богдана Кащука закинуло до 35 бригади морської піхоти, яка 14 березня 2023 року вирушила в напрямку Мар’їнки».

25 березня для Михайла війна закінчилася – в їхній ХАММЕР влучила протитанкова ракета. Автомобіль загорівся. Медики діагностували у Михайла майже 70% опіків тіла, переважно четвертого ступеня важкості.

«Після влучання ми день виходили з оточення під обстрілами. Далі була лікарня в Дніпрі, де мене стабілізували. З Дніпра перевели в Київ, а потім на лікування в Німеччину, де я перебуваю досі. Тут мені провели ампутацію двох ніг. Незабаром будуть операції на лівій руці, а потім протезування. Закордонна медицина вражає – вона тут більш технологічна».

Сьогодні Михайло спілкується з рідними, підтримує зв’язок із військовою частиною.

«Сім’ю я не створив, мати померла перед війною. Вдома чекає батько, брат і сестра, друзі та побратими. Хочу повернутися на роботу, адже люблю дайвінг. Під час роботи на станції пірнав у Дністрі та інших водоймах. Хотілося б туристичного дайвінгу. І щоб закінчилась ця війна, щоб побратими повернулись додому, щоб Україна стала вільною країною, за яку віддають життя найкращі сини та дочки».

У переддень Великодніх свят Галицька громада дякує Михайлу та всім воїнам. Низько схиляємо голови перед родинами загиблих Героїв. Віримо в Перемогу! Віримо в Бога та ЗСУ! Віримо в чудо!

#захисникизгалицькоїгромади
#нашізахисники