Наші захисники: Історія Петра Сушка

Розповідаючи історії наших захисників, часто відчуваєш, як у їхніх розповідях відсутній навіть натяк на розчарування чи зневіру. Цього так не вистачає тут – у тилу, де люди іноді говорять про втому від війни та очікування спокою. Надзвичайно надихаючою та цікавою є розповідь молодого галичанина, мешканця Галич-Заріки, Петра Сушка, який провів на передовій понад сто днів.

Петро народився 10 липня 2000 року. Ходив до школи у Галичі-Заріці. Пізніше навчався на коваля у 21-му училищі в Івано-Франківську. За фахом не працював – одразу пішов «на радіозавод», де пропрацював майже три роки. В АТО чи ООС участі не брав, та й досвіду строкової служби не мав, проте у 23-річному віці став на захист України – 29 квітня 2024 року був ще в Галичі, а 30 квітня – вже у Рівному, на полігоні.

«Там на нас чекала тритижнева базова військова підготовка, а далі – навчання у Британії. Теж вчили загальним принципам і засадам війни. 35 днів ми пробули там, навчаючись за «їхніми стандартами». Після навчання ми знову приїхали в Рівне, і я ще майже три місяці чекав на розподіл. Потім приїхали представники з 24 бригади та забрали нас в Донецьку область. Там знову: полігон, навчання. Рота вогневої підтримки. У суботу приїхали – у середу вже були «на нулі» – згадує Петро початок своєї війни.

За словами захисника, зі зброї у них були автомати Калашникова (АК-74), навіси, набори патронів і завдання – дійти до секторів забудови в Часовому Яру. Але до будівель дійти не вдалося…

«Нас вели провідники, але не довели. Тож першу ніч спали просто на землі під дощем та під ворожими дронами. На другий день дісталися до невеликого бліндажу. Проте із 17 осіб, що виходили, до схованки дійшло тільки 5. Провідник підірвався на «пелюстці», також було і декілька «двохсотих». Частина групи залишилась, щоб евакуювати загиблих та поранених. А ми розділились на 2 та 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодшим, а з Івано-Франківської області нас було у тій групі троє. З колишнього Галицького району не було більше нікого» – ділиться спогадами солдат.

Оскільки група до Часового Яру так і не дійшла, то зупинилася на околиці і могла вести тільки допоміжний вогонь, практично не беручи участі у ближніх боях. Проте, як зазначає Петро, довелося їм і там не солодко.

«Весь час ми лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою та якимись дошками. Зверху висіли дрони. Дощ і негода. Холод. У той час почались дуже сильні тумани. Якраз в туман вони найбільше атакують, і ми тоді мали більш-менш ближню перестрілку. Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога. Не буду вдаватись до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів – одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас, ми йому надали допомогу та передали далі, але до евакуації він вже не дожив» – згадує боєць.

І так хлопці воювали дуже довго – зайшли на позицію 18 жовтня 2024 року, а вийшли – 26 січня 2025 року. Без перерви.

«Крім дронів та обстрілів з міномета, окупант ще травив нас газом. Захисту від хімічних атак не було, тож якнайбільше притискались до землі і просто намагались вижити. Страшно було тільки в перші дні. Потім це все переросло в щоденну роботу, чи то боротьбу. Поза все, докучали ще й гризуни. Те, що вони жили з нами – то таке, але вони вночі любили ще пересуватись та створювати цікаві звуки, які ми іноді вважали за наближення ворога. Тож доводилось щосекунди бути готовим до всього».

Отак, лежачи в невеликому бліндажі, хлопці боронили Україну більше 100 днів без перерви. Прострілювали територію, надавали вогневу підтримку. Проте, треба було ще якось виживати.

«Оскільки ми були далеко спереду, то сухопутного постачання не було взагалі – все доставляли вночі дронами. Бували часи, що їжі не було три, а то й 5 днів. Тож ми збирали дощову воду, кип’ятили, і то пили – так і вижили. Проте, коли вже якась доставка до нас прилітала, то могли трохи і пошикувати. Чого найбільше не вистачало – сигарет та солодощів. Курили все – від чайних пакетиків до сухого дубового листя. А солодощів хотілося до смерті. Після цих днів на фронті пообіцяв собі, що ніколи не кину палити. Але завжди згадую слова «діда» – військового, з яким провів ці дні – «не завжди так буде». Ці слова я навіть намалював собі на «ватнику». Також багато ще різних ескізів для татуювань наніс на той светр, а колись планую собі і справжнє татуювання зробити. Ще далася взнаки і колишня наука на коваля – зробив собі із ложки перстень. А ще – тричі перечитав «дідову» Біблію. Якось треба було рятуватись від страху та нудьги» – зазначає Петро.

Зараз солдат перебуває у відпустці, відвідує родичів, допомагає батькам. Тішиться, що вижив, адже надії на повернення звідти було мало. А після відпустки знову готується на фронт, адже війна ще не закінчилась. Ворог далі нищить нашу землю, захоплює міста та вбиває людей.

Дякуємо Петру за захист, за те, що вижив. За те, що не втік і не зрадив.

Віримо у те, що перемога настане вже скоро і всі наші воїни повернуться додому.

Слава Україні! Слава її Героям – нашим захисникам!

#нашізахисники

#ЗахисникизГалицькоїгромади