Пресвітер з Мелітополя, Михайло Брицин, поділився глибокими свідченнями про жахливі релігійні переслідування на тимчасово окупованих територіях України. Його розповідь охоплює примусові депортації та надзвичайно важливу місію з документування злочинів проти свободи віросповідання. До повномасштабного вторгнення Росії, пастор Михайло Брицин проживав у Мелітополі Запорізької області, де служив пресвітером Церкви євангельських християн “Благодать” та активно діяв як секретар Міжконфесійної ради християнських церков міста.

Навіть попри російську окупацію, євангельська Церква в Мелітополі продовжувала свою життєво важливу діяльність, надаючи всебічну допомогу місцевим жителям. Це тривало до того моменту, коли одного дня до храму увірвалися озброєні люди в балаклавах. Вони здійснили обшук у будинку пастора, погрожуючи розправою, і дали його родині лише два дні на виїзд. Пізніше, знявши хрест з будівлі, російські окупанти розмістили в приміщенні церкви “Благодать” так зване “міністерство культури” Запорізької області, що стало цинічним актом культурного та релігійного вандалізму.

Михайло Брицин, якому вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію, нині обіймає посаду директора департаменту релігійної свободи Місії “Євразія”. Він викладає богослов’я у різних християнських навчальних закладах та проводить онлайн богослужіння для членів громади, які зараз розкидані по різних країнах світу. Однак, найважливішою його справою є системний збір та ретельний аналіз інформації про злочини росіян проти релігійних спільнот на всіх окупованих територіях. Завдяки його невтомній праці, вже вдалося підготувати та видати кілька глибоких аналітичних звітів, що розкривають масштаби релігійних переслідувань.

Історія та розвиток релігійної громади Мелітополя

Народившись у Донецьку, Михайло Брицин провів більшу частину свого життя в Мелітополі. Це місто стало місцем його духовного становлення та розвитку. У 1992 році його рукопоклали пресвітером саме в Мелітополі, у церкві “Благодать”, яка має багатовікову історію. Заснована у 1910 році, ця церква побудувала свій храм через чотири роки. Проте, у 1936 році, під час сталінського терору, комуністи відібрали будівлю, а служителів розстріляли. У 1944 році вірянам повернули фундамент іншої будівлі, де вони відбудували храм, але його знову відібрали у 1949 році. Лише у 1991 році, після розпаду Радянського Союзу, церкві повернули конфісковану історичну будівлю, де відновилася її діяльність. До початку повномасштабної війни громада налічувала сотні парафіян, проводячи не лише звичайні, а й дитячі, жіночі богослужіння, а також спеціальні служби для людей з вадами зору та слуху. Церква організовувала різноманітні дитячі та родинні акції, що робило її діяльність помітною у місті.

Виклики та підтримка в окупації

Ситуація в окупованому Мелітополі була вкрай складною та небезпечною. Хоча руйнувань було менше, ніж у Маріуполі, місто втратило нормальне життя: зникли електрика, вода, зв’язок, магазини були розграбовані, аптеки закриті. Росіяни, які називали себе “визволителями”, насправді “звільнили” мешканців від звичного життя. Церкви стали центрами опору та гуманітарної допомоги, випікаючи хліб, ділячись ліками та новинами. Багато людей були змушені виїхати, оскільки окупанти розшукували військових, чиновників, активістів та журналістів. Хоча шляхи евакуації були небезпечними, тисячі українців залишили окуповані території.

Церкви Запоріжжя, ставши гуманітарними хабами, отримували допомогу з різних країн. Їхнє служіння стало наочним прикладом єдності, адже багато добровольців відмовилися від можливості виїхати за кордон, щоб допомагати людям. Війна підтвердила, що церква потрібна місту не тільки на свята, а й у найскладніші часи.

Релігійні переслідування та депортації

Відносини окупантів до протестантської церкви в окупації різко погіршилися. Хоча церкви надавали величезну гуманітарну допомогу, це почало дратувати російських військових. Спочатку вони викрадали гуманітарну допомогу на блокпостах, а потім взагалі заборонили її надходження. Співробітники російських спецслужб почали відвідувати богослужіння, вимагаючи звіти, списки відповідальних та конспекти проповідей. Пасторам та служителям влаштовували “бесіди-допити”, цікавлячись настроями людей та їхнім ставленням до “нової влади”. Погрози та пропозиції співпраці були постійними, але церкви відмовлялися агітувати за окупаційний режим.

З літа 2022 року росіяни почали відбирати церковні будівлі та виганяти християн усіх деномінацій, крім православних Московського патріархату. Ця практика поширилася на Мелітополь, Бердянськ, Приморськ, Енергодар, Токмак та інші окуповані міста. До літа 2023 року майже всі немосковські церкви були закриті.

Будівля церкви “Благодать” була захоплена 11 вересня під час богослужіння. Озброєні військові вдерлися до храму, заблокували людей, знімали відбитки пальців та копіювали документи. Служителів допитували, а Михайла Брицина та адміністратора церкви заарештували. Їм дали два дні на виїзд, називаючи це “м’якою депортацією”. “Жорстка депортація” передбачала примусове вивезення без документів та речей до останнього блокпосту, змушуючи людей йти пішки через заміновану “сіру зону”.

Геноцид та міжнародна відповідальність

Ситуація на окупованих територіях дозволяє говорити про релігійний геноцид. З сотень релігійних громад залишилися одиниці, а їхні керівники перебувають під постійним тиском. Перевірки документів прямо під час богослужінь перетворили церкви на пункти фільтрації. Російські ЗМІ представляють неправославні церкви як “секти”, а пропагандисти закликають до “десанатізації” України. Заяви православних ієрархів Росії про “священну війну” та обіцянки “прощення гріхів” за участь у бойових діях є ознаками цілеспрямованого релігійного геноциду. Методи “зачистки релігійного ландшафту”, які відпрацьовуються в Україні, можуть бути поширені на інші території Росії, де тиск на протестантів значно посилився. Свобода віросповідання в Росії фактично відсутня.

Михайло Брицин продовжує свою місію з документування російських злочинів проти релігії, видаючи публічні звіти, такі як “Віра під вогнем” та “Віра під російським терором”. Ці звіти інформують світ про загиблих служителів, зруйновані церкви, мілітаризацію дітей та примусову реєстрацію за російським законодавством. Він переконаний, що світ має знати правду про те, що відбувається на окупованих територіях. Будівля колишнього храму “Благодать” зараз використовується як “міністерство культури” Запорізької області, де прославляють агресора, що є черговим прикладом цинізму окупаційної влади. Пастор не надто вірить у покарання винних у міжнародних судах, посилаючись на тривалість таких процесів, але вірить у Божий суд. Він закликає міжнародну спільноту бути сміливою і діяти, бо зло має бути покаране, аби уникнути прецедентів для інших диктаторів. Завдання церкви під час війни – допомагати людям пережити труднощі, приносити втіху та зберігати моральні цінності, не дозволяючи ненависті поглинути серця. Мир, на думку пастора, наблизиться тоді, коли світова спільнота об’єднається для засудження Росії та запровадить реальний економічний і дипломатичний тиск на агресора, адже це найкращий невійськовий метод, який не порушує християнських принципів і був ефективним у розвалі Радянського Союзу.