ОЙ, НА ІВАНА, ТА Й НА КУПАЛА…
Івана Купала – давньослов’янське свято літнього сонцестояння, яке відзначалося у період підготовки до збору врожаю. Первісно Купалою називали, очевидно, ляльку або опудало, яких купали. А от де взялося ім’я Іван у язичницького божества Купала, може відповісти історія християнської церкви. Саме у ІV столітті н.е. цей день вона проголосила святом народження Івана Хрестителя – предтечі Ісуса Христа. Внаслідок християнізації у святі язичницьке найменування «Купала» поєдналося із християнським «Івана».
Якщо раніше свято Івана Купала припадало на ніч проти 7 липня за юліанським стилем, то згідно з новим календарем його почали святкувати на 13 днів раніше. 2025 року це містичне літнє святкування відбуватиметься у ніч проти 24 червня.
Традиція святкування Івана Купала була не однакова у різних регіонах України. Кожна місцевість мала свої особливості. Спробуємо розібратися, як святкували його на Валківщині у кінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Із матеріалів фольклорно-етнографічної експедиції «Муравський шлях- 97», яка провела польові дослідження традиційної народної культури в різних регіонах Слобожанщини, і на Валківщині зокрема, ми дізнаємося про святкування Івана Купала у нашій громаді.
«Свято тривало два дні. В перший день ((6 липня) дівчата плели віночки. Вінки плели на луках або, назбиравши букети квітів, робили віночки дома ввечері. Вінок – головний атрибут свята. Мали перевагу вінки з польових квітів. Садову ружу набирали на голку. Віночки плели з ромашок, сокирок, васильків, дзвоників, волошок» (село Минківка).
«Найчастіше малеча та підлітки святкували на вулиці, молодь ішла до води. Діти святкували вдень, дорослі – ввечері. Переважно спільне святкування хлопців та дівчат, хоча є спогади, що раніш хлопці і дівчата святкували окремо» (село Ясенове).
На Івана Купала готували спеціальні обрядові страви. У купальське меню входила ячмінна каша, галушки, вареники з вишнями, квас і трав’яний чай. Пригощалися у садку, або на березі ставка.
До свята Івана Купала вирубували гілку, або дерево. Таке дерево називали Маренкою чи Маринкою (село Дорофіївка), або Купалом (село Гонтів Яр). У Валках ставили переважно клен татарський, у Минківці – вишню і ясенок.
В усіх селах спостерігався звичай братися за руки, ходити кругом дерева, співати. До свята у лісі рубали чорноклен, закопували на вигоні або робили Купала проти двору. Дерево Купало було височеньке – 2-3 метри. Готуючись до свята, казали: «Будемо грати в Івана Купала» (село Гонтів Яр). «З полудня на горі закопували ясинок, називали його Купалом. Віночки несли в руках, як йшли на свято. Надівали їх біля Купала» (село Минківка). «Під дерево могли посадити і маленьку дівчинку у віночку, яку теж називали Маринкою» ( село Гонтів Яр).
У багатьох селах до свята робили з ганчірок ляльку, яку називали Маренкою. «Ляльок робили різних розмірів. Зручною конструкцією була хрестовина, на яку надівали одежу, замотували ганчірками. Прикрашали намистом та стрічками». Носили Маренку по селу по черзі, щоб у кожній у руках побувала, потім несли до ставка « мити у воді їй ножки».Коли несли ляльку по вулиці, співали та вигукували:
У Сніжкові:
Дівка Маринка воду брала,
Воду брала, Івана купала.
Купала на Йвана.
Купався Іван, доведеться і нам.
Купала на Йвана.

У Гонтовому Ярі:
Купавсь Іван та й у воду упав.
На Івана хліб саджала,
На Петра вибирала.

У Кобзарівці:
На Івана хліб саджала,
На Петра вибирала.
Купала на Йвана.

Біля ставка ставили ляльку, сідали кругом, співали, потім пускали віночки (село Сніжків). Хлопці намагалися відібирати у дівчат Маринку (село Гонтів Яр). «Після свят Маринку(ляльку) забирала та дівчина, яка більше всього витратила на неї спідниці, хустки» (село Сніжків).
З плетіння віночків починалося свято, діями з віночками воно і завершувалося. На віночках дівчата ворожили. «Дивилися, куди попливе, туди і заміж іти» (село Дорофіївка).
За повір’ям, Купальські вінки були наділені цілющими властивостями. Старожили розповідали, що «іноді вінки кидали на хату через голову, щоб голова не боліла» (село Кобзарівка). «Жінки плели вінки і клали на капусту, щоб росла велика» (село Журавлі). З купальського вінка «лікарство робили, щоб ноги не боліли» (село Кобзарівка).
Старожили пригадують, що вночі хлопці ходили шукати цвіт папороті, який, за повір’ям, цвіте раз на рік і наділяє людину, що знайшла магічними здібностями. Наприклад, квітка папороті давала можливість знаходити скарби.
За традицією, до сходу сонця жінки збирали лікарські трави. Вірили, що трави, зібрані на Купала, мають, особливо цілющі властивості.
Головним звичаєм Купала були стрибки через вогонь. Переважно це відбувалося уже під кінець святкувань. Напередодні парубки розкладали великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер тощо. Запалити ці купальські вогні доручали дідам, які повинні були до вечірньої зорі добути примітивним способом новий вогонь.
Хлопці й дівчата стрибали через вогнище парами. Вірили, що стрибаючи через багаття, можна позбутися хвороб, злих чарів, безплідності, а також ворожили про своє майбутнє, ранній чи пізній шлюб.
У нашому регіоні стрибали не тільки через вогонь, а також «закопували на вигоні рясний будяк, кругом якого ходили, співали, перестрибували через нього» (село Кобзарівка), іноді «закопували будяк і вишню з ягодами на відстані один метр. Хлопці перестрибували через будяк так, щоб не зачепити вишню» (села Минківка, Дорофіївка).
Гуляння молоді продовжувалося до самого ранку. 7 липня до схід сонця набирали непочату воду та купалися, щоб бути здоровими.
Вивчаючи мемуарну спадщину місцевої літераторки Марусі Вольвачівни, ми дізнаємося, як у ХІХ столітті святкували Івана Купала у селі Черемушна. Вона, зокрема, згадувала: «На Івана Купала плетуть собі вінки, вирубають зелене дерево, що називається Маренкою, уберуть Маренку стяжками, квітками, укопають на тім місці, де збирається вулиця і ходять кругом неї співаючи. Вечером кладуть вогонь, через котрий плигають дівчата й хлопці, а як почнуть розходитися із вулиці, то дівчата бережуть Маренку, щоб хлопці не вкрали та не запроторили куди-небуть у болото. Самі дівчата ховають Маренку до завтрього. На другий день після обіда дівчата знов укопують Маренку на вулиці, де ходять кругом неї і співають. Далі беруть її, несуть до ставка, розбирають із неї украшення і топлять її в ставку. Потім і самі дівчата купаються і поринають з вінками на голові: в котрої зрине вінок сам з голови і не втоне, то значить, той парубок її любить, на котрого вона загадала, а котрої вінок утоне, то ту парубок обмане».
Народні свята, звичаї та обряди передаються з покоління в покоління, зберігаючи ідентичність та традиції певного регіону України. Вивчення традицій на Валківщині дає нам змогу відчути зв’язок між минулим і сучасністю.

Підготувала Олена Школьник, наукова співробітниця
Валківського краєзнавчого музею.