Народний депутат України, який у 2014 році служив у спецпідрозділі Служби безпеки України, поділився своїми роздумами щодо тих буремних часів. Він зазначив, що офіцери по-різному відреагували на дії агресора. Дехто залишився вірним присязі та воював на сході або всіляко підтримував фронт, інші ж виявилися зрадниками. Він згадує, що на початкових етапах відчувалося, ніби це тимчасове явище, і політики швидко досягнуть домовленостей, що повернуть ситуацію на круги своя. Однак, коли війна розгорілася на сході країни, стало зрозуміло, що “жарти та політичні ігри закінчилися”, і почалася справжня війна, а окупація Росією Криму вже не була простим питанням.

Він підкреслює важливість повного розуміння подій того періоду, враховуючи всі “підводні течії” та фактори, що впливали на прийняття рішень. Часто обговорюється думка, що потрібно було віддавати накази і битися за Крим. Проте, він ставить низку важливих запитань, зокрема про готовність військових виконувати накази. За його словами, з Криму тоді вийшло лише близько 20% українських військових, що ставить під сумнів ефективність можливого наказу про опір. Навіть якщо б такі команди були віддані, невідомо, як би на них відреагувала переважна більшість особового складу.

Інше ключове питання, на яке звертається увага, стосується потенційної реакції Росії у 2014 році, якби Україна прийняла інші рішення щодо захисту півострова. “Можна стверджувати, що Крим потрібно було захищати, — розмірковує він. — Але для цього необхідно знати про всі домовленості, які існували, а також про наявні ресурси. Те, що Україна тоді не мала достатніх ресурсів і стикалася з численними проблемами, є незаперечним фактом”. Цей аспект є вирішальним для об’єктивної оцінки минулих подій, що призвели до окупації Криму.

Він наголошує, що сьогодні не можна зі стовідсотковою впевненістю сказати, що всі рішення були невірними, і саме тому Україна втратила Крим, а також частини Донецької та Луганської областей. Він нагадує, що значна частина населення цих регіонів була налаштована проти Революції гідності, а також, що багато співробітників СБУ, поліції та військових добровільно залишилися на окупованих територіях. Це створювало додаткові перешкоди для організації ефективного спротиву агресії. Історія окупації Криму є складною та багатогранною.

Він також згадав розмову з тодішнім керівником парламенту, який стверджував, що Україна мала лише близько 5 тисяч боєздатних військових. Ця інформація, хоча й потребує перевірки, вказує на вкрай обмежені можливості країни на той момент. За його словами, якби тоді почалися повномасштабні бойові дії, Україну могли б просто задавити, не давши можливості підготуватися до тривалого спротиву. Отже, окупація Криму була результатом комплексу обставин, а не лише одного фактора.

Попри все, він переконаний, що Крим потрібно було захищати, “якби була реальна можливість це зробити”, що вказує на прагнення до опору за наявності необхідних умов і ресурсів. Ситуація навколо півострова залишається ключовим питанням для України.

Деокупація Криму – актуальні виклики

Важливо зазначити, що нинішнє керівництво України підкреслює, що країна поки не володіє достатнім озброєнням для силового повернення контролю над тимчасово окупованим Кримом. Проте, відмова від півострова є неможливою, оскільки всі українські землі є невід’ємною власністю українського народу. Питання повернення Криму залишається одним з пріоритетів державної політики. Аналіз подій 2014 року дає важливі уроки для майбутніх стратегій деокупації.