ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ ВЛАДИСЛАВА ГУТІКА
Гутік Владислав Сергійович, позивний «Гутік», старший навідник бойової машини реактивного артилерійського взводу реактивної артилерійської батареї 59-ї окремої мотопіхотної бригади, народився 3 грудня 2001 року в селі Ялтушкові на Вінниччині. Змалку проявляв лідерські якості, навчання давалося легко. Однак, через невгамовний характер, після восьмого класу вступив до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Там він навчався два роки та активно займався гирьовим спортом, здобувши майстерський титул у своїй ваговій категорії. На жаль, через травму спини, подальше навчання у вищих військових закладах стало неможливим. Тому Владислав продовжив навчання у Барському ліцеї, а згодом вступив до Житомирського медичного коледжу на факультет «зубний технік», який успішно закінчив. Після навчання він не захотів працювати за спеціальністю, спробував себе в охороні агрофірми, а потім працював у службі таксі у Вінниці. Саме там його застала війна.
Працюючи таксистом, Влад часто вивозив людей до кордону. Ближче до літа 2022 року він усвідомив своє бажання піти на війну, розуміючи, що інакше не зможе. Незважаючи на певні обмеження за станом здоров’я, які призвели до неодноразових відмов, Владислав підписав контракт. 27 червня 2022 року він розпочав свою військову службу. Після кількох тижнів у Львові, його підрозділ був відправлений на навчання до Великої Британії, де провів три тижні. Повернувшись в Україну, Влад служив у військовій частині А1619 у місті Гайсин. У жовтні 2022 року його відправили на Миколаївщину, а згодом – на Донеччину. З 3 листопада 2022 року по 26 серпня 2024 року Владислав брав участь у бойових діях на Донеччині.
Під час перебування у Великій Британії, через спільних друзів, Владислав познайомився з Веронікою, своєю майбутньою дружиною. Вона на той час проживала у Швейцарії. Пара підтримувала стосунки онлайн, і вже в жовтні 2022 року Вероніка вперше прилетіла до Влада в Миколаїв. У 2023 році вони одружилися. 19 січня 2024 року народився їхній син Матвій. У Вероніки також є старший син Артем, якого Владислав щиро любив і вважав рідним.
Владислав Гутік боронив Батьківщину у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади, обіймаючи посаду старшого навідника бойової машини реактивного артилерійського взводу.
«Владислав був життєрадісною людиною, завжди прагнув жити повноцінним та щасливим життям. Це була надзвичайно позитивна особистість, яка відважно захищала кордони нашої держави з перших місяців повномасштабного вторгнення. Не роздумуючи, він підписав контракт. Владислав був великою людиною, яка ніколи не боялася говорити правду, завжди робив це відкрито, за що його і поважали. Він швидко приймав рішення, реалізовував свої ідеї та не боявся відповідальності», – згадує близька подруга родини.
«Це була дитина, дана мені Богом. Вірю, що таких людей, як мій син, мало на цій землі. Коли мене просять розповісти про сина, я порівнюю його із сонцем, яке сходить і поступово опромінює кімнату. Так само і мій син: куди б він не зайшов, він одразу освітлював усе навколо. Якщо він з’явився у вашому житті, то обов’язково залишив по собі слід. Таким був наш син. Він дуже любив автомобілі, часто їх міняв і сам ремонтував. Мріяв жити в Португалії, де зараз проживає його дружина з синами. Він хотів поїхати туди, щоб усиновити сина дружини Артема, бажав, щоб усі були разом. Влад був веселим, завжди посміхався», – розповіла мама Ірина.
Герой загинув 26 серпня 2024 року внаслідок ворожого артобстрілу та ударів fpv-дронів поблизу міста Красногорівка на Донецькій області. Захиснику назавжди було 22 роки.
За свою службу старший солдат Владислав Гутік був нагороджений нагрудним знаком «Золотий Хрест».
У Владислава залишилися дружина, двоє синів (8 років та 8 місяців на момент загибелі батька), батьки та брат.
Честь і слава Героєві!