ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ ДМИТРА ПАВЛЕНКА

«Я лягала і вставала,
Я чекала ночами,
Що прийде мій синочок,
Повернеться до мами.
Що постукає тихо
У вікно опівночі,
І мине все лихо,
Як подивиться в очі.
Й запитає, як завжди:
«Як ви там, мамо?
Що робите, тату?
Я воюю за вас
І за нашую хату.»
Він здалека казав нам
У трубку бадьоро:
«У мене все добре
І я буду скоро.»
Не приїхав ти скоро,
Я так довго чекала…
Вже пройшли місяці,
Я просила й благала,
Я вірила Богу,
Тебе ж куля догнала.
Ти впав на дорогу
Так далеко від мене,
У чужому краю.
Ти живий, чи в полоні,
Чи як Ангел – в раю?
Я нічого не знаю
То ж чекаю і плачу,
Коли знову тебе,
Сину мій, я побачу?
Хто ж тепер у цім світі
Буде, сину, питати:
«Як ви там, мамо?
Що робите, тату?»
Проминула вже осінь,
Відшуміла дощами,
А тебе, сину мій, все немає до мами.
Та нарешті вернувся
Ти в сумній домовині
Я зустріла тебе
Гірким криком чайчиним…
Але хочу подякувати Богу
За те, що вернув тебе, сину,
Що знайшов ти дорогу
До отчого дому.
І я, і я з криком обняла
Мовчазну домовину,
Тепер буду ридати до скону
І того, хто вбив тебе, сину
Я буду клясти.
І сльозами гіркими уранці
Я буду вмиватись,
І свій хрест материнський
До останнього буду нести.
Я за тебе, мій сину,
Буду тихо молитись,
А ти з неба на нас
Будеш дивитись,
Бо ти Ангелом білим
Там будеш літати,
І тепер нас із батьком
Будеш звідти чекати.
«Як не дивно, мій син Павленко Дмитро Анатолійович з’явився на світ в росії 19 червня 1982 року. Місцем його народження було місто Ханти Мансійськ Тюменської області. Ми з чоловіком поїхали туди за його направленням на роботу, після закінчення ним Криворізького училища цивільної авіації. Двома роками старший наш син Володя і назвав братика Дімою. Хлопчики росли, як усі діти. Пішли там в садочок, навчилися розмовляти російською. Вдома ми з ними розмовляли українською.
Через шість років ми переїхали в Україну, не прижилися. Чоловік родом з с. Мирне. Ми поселилися в с. Балки. Я працювала у школі, чоловік – на цукровому заводі майстром КВП. Тут хлопці росли, ходили до школи. Навчалися в Балчанській школі. Жили дружною сім’єю. Діти в усьому допомагали дідусеві і бабусі, бо ті тримали чималеньке господарство. Там хлопці вчились всьому: косити, возити (мали свій мотоблок), рубати і різати, ремонтувати, мурувати, сіяти і садити. Всяку чоловічу роботу ( і не тільки) вони виконували з дитинства. Діма змалку мав впертий характер. У школі і на вулиці мав багато друзів. Вмів за себе постояти. Хоча мама була поряд, у школі всі свої проблеми вирішував сам, не жалівся.
Ми залишали на хлопців наше господарство. Поскільки були вони приблизно одного віку, то обов’язки ділили самі між собою. Після Балок Діма пішов у 9-10 клас Войнашівської школи. Фізкультура і військова підготовка у нього були на «5». Отримав там водійські права. А далі рік у Барському професійному будівельному ліцеї, де отримав професію газоелектрозварювальника. У 2000 році пішов до армії. Служив в Одесі у внутрішніх військах. Ніколи не жалівся, що йому важко. Колись я його запитала: «Чому ж ти не скажеш командиру, що тебе ноги болять». А він мені: «У нас дома ніхто ніколи не жаліється».
Після служби хлопці, і один і другий, пішли у в/ч, що в м. Бар, по контракту. Три роки в військовій частині, а тоді по спеціальності, яку здобув в ліцеї, Діма працював на Барському машинобудівному заводі.
Багато спробував Діма за своє недовге життя, був на різних роботах, зокрема ще до початку війни їздив з бригадою будівельників на заробітки в росію, був на теплицях в Тулі. Будь-яку роботу звик робити якісно, добросовісно. Товариш, з яким разом працювали, розповідав вже після смерті Діми, як вони роботу, яку потрібно було зробити за 2 дні, робили за пів дня. Сказав – зробив. Робити вмів усе. Сусідка прийде просить: «Так як Діма, город не зоре, ніхто». Таким він був до війни 2022 року. Його взяли по повістці. Мені він сказав: «Я від них ховатися не буду». Хоча старший брат на той час уже був під Миколаєвом. Провела я його 16 серпня 2022 року. Дзвонив часто, поки був на навчанні в Білій Церкві. І кожен раз казав, що у нього все добре. А нас питав: «Що ви там? Як ви там, мама і тато?»
А вже в жовтні його перевели на Донбас, і в голосі його я почула тривогу. Стояли під Вугледаром. І знову кожний раз я чула: «В мене все добре». Коли сам не міг подзвонити, передавав через побратимів, навіть і їхніх дружин: «У вашого Діми все добре». Це це для мене було все. Значить живий.
Що був контужений два рази, я дізналась від побратимів. Мені казав, що він в лікарні, тиск піднявся. Підлікувався після контузії, дали відпустку. Коли повернувся в свою частину, побратимів майже не завстав: хто загинув, хто поранений. А Діма продовжував стояти з новими хлопцями. Через півроку, 26 липня, друга відпустка. Тепер наш син був зовсім інший. 6 серпня 2023 року він знову поїхав на фронт. Коли сідав в машину, поглянув на нас з батьком і на вулицю. Все! Більше я його живим не бачила, а тільки чула 19 серпня він подзвонив, що нарешті після 11 діб прибув з передової. А 24-го дзвонить: «Мама, нам дали медалі. Я їду знову на днів чотири». Я питаю: «Чому? Ти ж тільки приїхав.» На що він відповів: «Немає кому». А через чотири дні нам принесли повідомлення, що наш син, старший солдат старший стрілець-оператор Павленко Дмитро Анатолійович зник безвісти після обстрілу їх позицій противником з реактивних систем залпового вогню по позиції підрозділу н.п. Вугледар.
«Дьома» – це його позивний. Так звали його друзі і в мирному житті. За словами побратимів був хоробрий, надійний, безвідмовний.
Мені він казав: «У хлопців діти, сім’ї, а в мене ви – мамо, тату і брат. Я вас дуже люблю».
12 січня 2024 року, після ідентифікації, ми поховали Діму в селі Затоки, біля рідних. А я й до сьогодні чекаю його легенького стуку в вікно.» – матір Героя Дмитра Павленка Ольга Петрівна.