ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ ОЛЕКСІЯ КУЦОГО

Куций Олексій Олександрович, позивний «SOLO», був солдатом, номером обслуги зенітного артилерійського відділення 143-ї роти охорони в/ч А2287. Його шлях, сповнений самовідданості та героїзму, завершився трагічно 23 жовтня 2024 року. Народившись у місті Бар на Вінниччині, Олексій здобув освіту столяра у Барському професійно-будівельному коледжі, паралельно з навчанням у Барській ЗОШ №1. Він віддав шану рідній землі, пройшовши строкову військову службу у Військово-морських силах України, де отримав звання матроса у 2007–2008 роках. У мирному житті Олексій демонстрував багатогранність своїх талантів, працюючи у будівельній сфері, а також як заступник керуючого магазином. Його життя було наповнене добротою, щирістю та цілеспрямованістю. Він завжди був готовий прийти на допомогу, заряджаючи оточуючих позитивом і спокоєм, ніколи не скаржачись на труднощі. Його захоплення технікою, кулінарією, глибокі знання комп’ютерів та програмного забезпечення, вміння ремонтувати будь-яку техніку, а також майстерність у приготуванні страв, робили його надзвичайно талановитою людиною. Олексій щиро кохав свою наречену Альону, з якою мріяв створити сім’ю.

З вересня 2019 року Олексій продовжив службу, підписавши контракт із Повітряними Силами Збройних Сил України. З початком повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, він став невід’ємною частиною мобільної вогневої групи протиповітряної оборони (ППО), де самовіддано нищив повітряні цілі ворога. Його бойовий шлях включав відрядження на Сумщину з квітня по вересень 2024 року, а також безпосередню участь у Курській наступальній операції на території Росії. 18 серпня 2024 року, поблизу селища Спальне Курської області, Олексій отримав осколкове поранення.

За виняткову мужність та героїзм, виявлені в бойових умовах, 23 вересня 2024 року Головнокомандувач Збройних Сил України нагородив солдата Куцого Олексія Олександровича Золотим хрестом — найвищою відзнакою ЗСУ. На жаль, серце Героя перестало битися 23 жовтня 2024 року через ускладнення, спричинені перенесеними мікроінфарктами та серцевою недостатністю. Побратими згадують Олексія як людину, що випромінювала спокій та оптимізм. Вони продовжують підтримувати його матір і берегти пам’ять про свого Героя, обіцяючи відвідати його могилу після Перемоги. Його улюблена пісня ТНМК «Завтра» стала символом його життєвого шляху, нагадуючи про цінність кожної миті: “Завтра може й не настати, завтра може й не прийти. Дихання навіки стати, і душа до неба йти. А що згадаєш, що забудеш, коли життя твоє пусте? Невже не кожен вартий того, щоб второпати просте?” Олексій Куций – це приклад воїна, для якого служба Україні була справжнім покликом серця, залишивши по собі світлу пам’ять, мужність, доблесть і відданість.