ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ СЕРГІЯ ЗЯБЧЕНКА

Сергій Олександрович Зябченко, позивний «Зяба», солдат, гранатометник 1 штурмового спеціалізованого відділення 2 штурмового спеціального взводу 1 штурмової спеціальної роти в/ч А4010, назавжди залишиться в наших серцях як символ мужності та самовідданості. Його життя, хоч і обірвалося надто рано, залишило глибокий слід у пам’яті тих, хто його знав і любив. Сергій був людиною, чия енергія та світло випромінювалися на оточуючих, а його щира усмішка здатна була розсіяти будь-які сумніви та печалі. Його серце було сповнене доброти та невичерпного бажання допомагати іншим, що робило його особливим.

Народившись 22 серпня 2002 року в селі Ялтушків Барського району, Сергій змалку виховувався під опікою своєї бабусі Надії. Ця мудра й турботлива жінка стала для нього не просто родичкою, а цілим світом, надійною опорою та джерелом безмежної любові. Зростаючи, Сергій завжди був уважним, слухняним та готовим прийти на допомогу. Його кмітливість та готовність підставити плече робили його незамінним у будь-якій ситуації.

Після закінчення школи у 2019 році, Сергій обрав шлях здобуття професії, вступивши до Вінницького вищого професійного училища сфери послуг. Він не боявся важкої праці, працював на мийці машин у Вінниці, завжди шукав додаткові заробітки, прагнучи забезпечити краще майбутнє для себе та своєї родини. Саме в цей період він зустрів кохану дівчину Альону, яка подарувала йому найбільше щастя – народження сина Саші. Ставши батьком, Сергій знайшов нову, ще потужнішу мету в житті – бути найкращим батьком, забезпечити синові все необхідне, дати йому шанс на щасливе дитинство.

Сергій цінував життя в усіх його проявах. Він любив дарувати несподівані подарунки, дивувати та радувати своїх близьких. Його дружелюбність та відкритість притягували до нього людей, а безвідмовність і працьовитість викликали щиру повагу. Для своєї бабусі він був головною опорою, для друзів – надійним товаришем, а для сина – справжнім життєвим героєм. Його відданість та любов були прикладом для всіх.

У травні 2024 року Сергій був мобілізований до лав Збройних Сил України, ставши на захист рідної землі. Під час служби він отримав поранення, проходив лікування у Кривому Розі та Сумах. Однак, як тільки з’явилася можливість, він повернувся до своїх побратимів, не бажаючи залишати їх на полі бою. Його місце було там, де тривав бій, де його відвага та професіоналізм були вкрай необхідні.

12 вересня Сергій востаннє зателефонував своїй бабусі, повідомивши, що вирушає на важливе завдання. Це була їхня остання розмова. Під час виконання бойової операції група Сергія потрапила під ворожий обстріл. Незважаючи на важкі поранення, він п’ять днів відчайдушно боровся за життя в лікарні, але, на жаль, отримані опіки виявилися несумісними з життям. 17 вересня 2024 року серце молодого воїна зупинилося. Йому було лише 22 роки.

Життя Сергія Зябченка, що тільки набирало обертів, обірвалося, але його подвиг назавжди залишиться в нашій пам’яті, як гарантія нашого права жити на своїй землі. Пам’ять про нього – це не лише скорбота, а й безмежна вдячність за його мужність, самопожертву та беззавітну любов до Батьківщини. Ми схиляємо голови перед його героїзмом і назавжди збережемо його ім’я в наших серцях. Він відійшов у вічність, але його душа, його пам’ять, його любов житимуть вічно – у спогадах близьких, у щасливій усмішці сина, у тихому шепоті рідного дому. Вічна слава і шана Герою!