ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ УКРАЇНИ ГЕННАДІЯ КЕРНИЧНОГО
Керничний Геннадій Русланович, позивний «Вікінг», сержант, старший інструктор групи інструкторів центру ССО в/ч А1788, народився 29 січня 1997 року в селі Слобода-Гулівська Барського району. Його життєвий шлях, сповнений самовідданості та мужності, став прикладом для багатьох. Геннадій мріяв про мирне життя: розлогий сад, гудучу пасіку, де б дзвеніли бджоли, і тихе сімейне щастя. Проте, коли у 2014 році ворог ступив на українську землю, юний Геннадій обрав шлях захисту Батьківщини. Його військова кар’єра не була легкою: під час одного з боїв він зазнав трагедії – підриву на міні, що призвів до ампутації частини ноги. Але незламний дух героя не дозволив йому здатися. З протезом він мужньо повернувся на фронт, коли розпочалася повномасштабна війна, відстоюючи свободу рідної землі. Його відвага була відзначена медаллю «За пролиту кров в боях за Україну».

Вихований у сім’ї, де шанували працю, чесність та взаємоповагу, Геннадій успадкував ці якості. Батько, Руслан Васильович, був для нього взірцем сили та відповідальності, навчаючи цінувати родину та традиції. Мати, Людмила Олександрівна, своєю любов’ю та турботою наповнювала дім затишком. Завдяки їхньому впливу, Геннадій та його брат Денис виросли дружними й щирими. Ці риси характеру, як яскравий маяк, сяяли в Геннадії, приносячи йому відзнаку «За взірцевість» ІІ-ІІІ ступеня.

Навчання Геннадія розпочалося у Гулівській школі. Згодом він вступив до Буковинського військово-спортивного ліцею, який успішно закінчив у 2013 році, здобувши кваліфікацію інструктора рукопашного бою. Паралельно, навчаючись у Михайлівецькому аграрному ліцеї, він здобував професію бджоляра, плекаючи мрію про власну пасіку. Хоча він прагнув вступити до Одеської академії сухопутних військ, події 2014 року внесли корективи у його плани. За свою відданість країні у юному віці та перші кроки на військовій ниві, він пізніше отримав почесну відзнаку «Учасник АТО».

Геннадій був патріотом не лише на словах, але й у своїх вчинках, вважаючи захист України найвищим обов’язком. Наприкінці 2014 року, ще зовсім юним, він добровільно вступив до лав Збройних Сил України, ставши наймолодшим добровольцем Барської громади. Його батько, Руслан Васильович, також приєднався до захисників. За цей вибір Геннадій був удостоєний відзнаки Президента «За участь в АТО».

У 2015 році він брав активну участь у запеклих боях за Дебальцеве, а згодом захищав українську землю в Мар’їнці, Станиці Луганській, Щасті, Веселій Горі, Зайцевому та Золотому-2. Навіть дві контузії не змогли зламати його бойовий дух. За оборону Мар’їнки він отримав однойменну нагороду, а за виняткову стійкість у боях – медаль «За оборону рідної держави».

Побратим Сергій згадує: «Ми познайомилися з Геннадієм у 2014 році і одразу стали друзями. Він жив цим. Казав, що кулеметник – це серце групи… він завжди прикривав вогнем, висувався назустріч ворогу, коли це було критично важливо. Коли запитуєш: «Підеш зі мною?», багато хто шукав відмовки, а Геннадій завжди казав «Так!». Більше того, він сам часто ініціював бойові операції».

У лютому 2019 року, під час виконання бойового завдання, Геннадій підірвався на міні, зазнавши складного поранення – ампутації частини правої ноги. За виявлену мужність у цій надскладній ситуації йому було присвоєно орден «За мужність» ІІІ ступеня (17 травня 2019). Ольга Щеглюк, яка керувала відділенням реабілітації пацієнтів з ампутованими кінцівками в Ірпінському військовому шпиталі, згадує: «Це була порядна, щира, смілива, хоробра людина, яка водночас була надзвичайно скромною. Він ніколи не хизувався своєю службою. Таких, як він, дуже мало. Він професійно займався спортом і з перших днів у шпиталі був налаштований якнайшвидше стати на ноги. Йому не потрібно було нагадувати про заняття – він працював над собою з величезною самовіддачею».

Побратим Максим Єрнохін розповідає, як Геннадій, ще будучи на протезі, приїздив до київського шпиталю, щоб підтримати хлопців після операцій із реампутації кінцівок. Після успішного протезування він повернувся до строю. Працювати кулеметником стало складно, тому він перевчився на снайпера. Хоча міг би завершити службу, він обрав шлях воїна, ставши інструктором і передаючи свій безцінний досвід новобранцям. За це досягнення він отримав медаль «За воїнську доблесть». Паралельно, він вступив до Кам’янець-Подільського аграрного університету на факультет агрономії, який успішно закінчив у 2024 році, втілюючи свою давню мрію про сад та бджіл.

Геннадій був життєрадісним, завжди готовим допомогти – рідним, побратимам, навіть незнайомим людям. Він глибоко любив життя, чітко розумів своє місце у ньому та шлях, яким слід йти. Його мріями були власний садок, бджоли та створення сім’ї. За пів року до своєї загибелі він орендував ставок, плануючи облаштувати його як місце відпочинку для побратимів. За свою невтомну волю до життя та боротьбу він був нагороджений відзнакою «Воля і мужність».

У 2021 році він пройшов спеціалізований курс, ставши старшим інструктором центру ССО в Хмельницькому та отримавши звання сержанта. Він брав активну участь у спортивних змаганнях серед ветеранів та осіб з інвалідністю, здобувши 1 місце на «Іграх Героїв» у Харкові (2020) та «Іграх Нескорених» у Львові (2023). Він став майстром спорту з пауерліфтингу та бойового самбо, отримавши нагороду «Іду на ВИ» І ступеня. Він також пройшов відбір до Збірної України, але відмовився від участі, обравши захист Батьківщини.

З перших днів повномасштабного вторгнення Геннадій героїчно захищав Київщину, Харківщину та Донеччину. Він брав участь в обороні Макарова, Лютіжа, Козировичів, а також у штурмі та зачистці Мощуна, Ірпеня, Бучі, Гостомеля. За ці бої він був нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (12 серпня 2022). Особливо болісно він згадував звільнення Бучі: «Найбільше мене вразила історія хлопчика років п’яти-шести в Бучі. Його звали Владик. Ми проводили зачистку частини міста, потім підійшли до центральної будівлі, де зібралося багато людей. До мене підійшов хлопчик, взяв за руку: «Ходімо, я хочу тобі щось показати». Я думав, він покаже якісь міни чи снаряди. Він привів мене на свій двір біля будинку, подивився на мене і пальчиком показав на одну з могил, сказавши, що там його мама. Це мене дуже вразило тоді. Такі історії народжують лють проти жорстокого ворога».

На Харківщині він відзначився у штурмі та звільненні Прудянки, Супівки, Кочубєєвки. На Донеччині брав участь у боях за Ямпіль, Вуглегірську ТЕЦ, Новолуганське, Малу Миколаївку, Отрадівку, Іванград, Опитне. У Бахмуті він провів 10 місяців, організовуючи розвідку та долаючи труднощі, пов’язані з протезом. За цю самовіддану боротьбу він отримав орден «За мужність» ІІ ступеня та відзнаку «Учасник ООС».

23 вересня 2024 року, виконуючи бойове завдання, сержант Керничний Геннадій Русланович загинув, вірний присязі та Україні. За виняткову героїчність його посмертно удостоєно звання Герой України з орденом «Золота Зірка» (2 січня 2025), а також нагороджено хрестом «Честь і слава», відзнакою ОТУ «Південь», нагородною зброєю Glock 17, орденом Покрови Козацтва та почесною відзнакою «За заслуги перед Вінниччиною».

Геннадій був не лише відважним воїном, але й справжньою опорою для своїх побратимів, прикладом незламності та сили духу. Його братство та стійкість надихали інших йти в бій та звільняти українську землю. Він був справжнім титаном, незламним Героєм нової доби, який вірив у Перемогу та віддав за неї своє життя, залишивши нам заповіт – здобути волю. Найкращі йдуть першими. Вічна слава і шана Героєві!