ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ УКРАЇНИ ПАВЛА ЛИСИЦІ

Ім’я Павла Лисиці, солдата, водія відділення важких машин взводу МТЗ танкової роти НГУ 3028, позивний «Барон», назавжди вписане золотими літерами в історію України. Його життя, народжене 11 листопада 1972 року в селі Ходаки на Вінниччині, стало прикладом незламності, любові до родини та безмежної відданості Батьківщині. Павло був не лише воїном, а й людиною, яка глибоко цінувала прості радощі життя, сім’ю та рідну землю. Його шлях від шкільної парти, де він захоплювався математикою, до аграрного училища, де здобув професію машиніста-тракториста, свідчить про його прагнення до праці та розвитку.

Після служби у ВМФ у Севастополі, де Павло проявив себе як відповідальний та мужній моряк, він повернувся додому, де зустрів свою любов – Альону. Їхні стосунки, сповнені очікування та віри, вилилися у міцну сім’ю. Народження доньок Даші, Маші та Саші, а також любов до племінників Саші та Анни, яких він виховував як рідних, лише підкреслювали його широке серце і батьківську ніжність. Павло завжди дбав про свою родину, працюючи на різних роботах, але його справжньою пристрастю залишалася земля. Володіючи власним трактором, він віддавав себе хліборобській справі, а його гостинність і кулінарні здібності робили його дім місцем, куди завжди хотілося повертатися.

З початком повномасштабного вторгнення, 24 березня 2023 року, Павло Лисиця, не вагаючись, став до лав Збройних Сил України. Він пройшов навчання і, як механік-водій танка, став справжнім «монстром» у бою, як його називав командир роти. Побратими згадують його надзвичайну майстерність та безстрашність, адже він завжди виводив екіпаж з бою неушкодженим. Але найвищою виявом його героїзму стала мить 19 вересня 2024 року, коли, в день народження молодшої доньки, їхній танк потрапив під обстріл. Попри поранення, Павло знайшов у собі сили, щоб врятувати побратимів, його останні слова: «Тікайте, я вас прикрию!» – стали символом самопожертви.

Його подвиг, здійснений 19 вересня 2024 року, і його самовідданість були відзначені 23 травня 2025 року найвищою нагородою – званням Героя України. Павло Лисиця – це приклад тихої, щоденної самопожертви заради родини та останньої, найвеличнішої – заради України. Його ім’я, його спогади, його любов житимуть у серцях тих, кого він любив, захистив і врятував. Кожна усмішка його дітей та онуки – це продовження його життя, його спадщина. Павло Лисиця віддав своє серце Україні, а Україна збереже його пам’ять навічно.