Плаче серце, немов чайка серед хвиль, що страждала та плекала надію на спокій. На глибоку, давню рану потрапляє замість цілющих ліків пересолена вода, щоб туманом крила скувати щільним, кинути хмар нахабних полчищ на Крим. В чому знову провина нашої вітчизни, що прийшла неоголошена війна? Скільки ще треба, щоб минули століття для повернення у рідний край своїх батьків? Мій народ долає шлях, як пілігрим, плаче в скруті весь півострів разом з ним. Скільки років ми чекали! Досить! Все! Вже весна на крилах волю нам несе. Ще й старі побачать радість навкруги, ми не зникнемо, не мрійте, вороги!!!

Це поетичний твір кримськотатарської поетеси Сеяре Кокче у перекладі Галини Литовченко. У кожному рядку відчувається любов до рідного коріння і ненависть до ворога, біль страждань і поневірянь, які вимушені переживати сьогодні багато громадян України, не лише корінні жителі Криму. У вірші відображено глибокий біль та прагнення до свободи, що об’єднує українців та кримських татар.

На знак солідарності з кримськотатарським народом, українцями, представниками багатьох інших національностей, для кого півострів завжди був і є батьківщиною, сьогодні, у День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, у нашій громаді відбулося урочисте підняття національного прапора кримськотатарського народу. Це символічний жест єдності та підтримки тих, хто страждає від окупації.

Гордо звучали обидва гімни – наш, державний, і нескореної республіки. Вони співзвучні за своїм змістом і мають сьогодні особливе значення. Ці гімни – символ незламності духу та прагнення до свободи.

Нас всіх єднає спільна доля, спільна боротьба і спільна мрія про незалежність, волю і світле мирне майбутнє у рідній Україні. Ми разом переживаємо важкі часи, але віримо в перемогу!

Разом переможемо!