Сьогоднішній день назавжди закарбується в пам’яті як справжнє свято світла та надії. Це не просто дата в календарі, а мить, коли додому, до своєї родини та громади, повернувся справжній герой – Валерій Кулібик. Його
повернення з полону
– це символ незламності українського духу, свідчення сили волі та непереможності життя.
Валерій, наш земляк із села Рихта, пройшов через жахи ворожого полону. Це були місяці, сповнені болю, невизначеності та тяжких випробувань. Однак його віра у Перемогу та любов до України залишалися непохитними. Після тривалого та складного періоду лікування й реабілітації, що вимагав величезних зусиль як від самого Валерія, так і від медичних фахівців, він нарешті ступив на рідну землю.
На порозі його рідної домівки зустрічала найдорожча людина – мати. Її очі, що щодня плакали від тривоги та молилися за сина, тепер були сповнені сліз радості та безмежного щастя. Це були сльози полегшення, адже роки, проведені в нестерпному очікуванні, нарешті закінчилися. Зустріч матері та сина – це одна з найзворушливіших сцен, що яскраво демонструє глибокі родинні зв’язки та непереможну силу любові, яка долає будь-які перешкоди, навіть найстрашніші наслідки війни.
Уся громада села Рихта зібралася, щоб зустріти свого захисника. Теплі обійми, щирі слова вдячності та сльози щастя були свідченням глибокої поваги до його подвигу. Кожен присутній усвідомлював, що саме завдяки таким незламним особистостям, як Валерій, ми можемо жити, працювати та мріяти про майбутнє. Цей день став колективним святкуванням перемоги життя над темрявою, доброти над злом.

Повернення з полону
– це набагато більше, ніж просто фізичне звільнення. Це демонстрація незламності українського народу перед обличчям агресора. Вороги прагнули зламати, принизити, знищити наших воїнів, але їм це не вдалося. Не зламали Валерія, не зламали його родину, і ніколи не зламають Україну. Ця подія підкреслює глибокий зміст національної стійкості та єдності.
У такі моменти найяскравіше проявляється вся правда війни – її жорстокість, біль втрат, але й неймовірна гідність та сила духу тих, хто її пережив. Очі Валерія розповідають про пережиті випробування, але водночас випромінюють віру та непохитність. Такі зустрічі є важливим нагадуванням для кожного з нас: поки ми святкуємо життя, наші захисники платять за нього найвищу ціну. Навіть після
повернення з полону
, рана залишається – вона може бути невидимою, але завжди болючою. Тому наш обов’язок – бути поруч, слухати, говорити, надавати підтримку та ніколи не забувати про їхній подвиг.
Герої потребують нашої уваги не лише в день свого повернення, а щодня. Наші захисники мають відчувати, що вони не самотні, що їх чекають, пам’ятають і за них продовжують боротися тут, у тилу. Адже тил – це не просто географічне місце; це свідома відповідальність кожного українця за майбутнє своєї країни та за добробут тих, хто її захищає.
Ми висловлюємо щиру подяку Валерію Кулібику за його мужність та витримку. Дякуємо його родині за незламну віру та очікування. Дякуємо всім, хто був поруч, хто вірив у
повернення з полону
, хто надавав підтримку та допомагав усім можливим. І, звісно, наші молитви завжди з тими, хто досі перебуває в полоні, хто продовжує боротися на фронті, і хто ще не повернувся додому.
Низький уклін усім нашим захисникам. Нескінченна вдячність. Незламна любов. Ми пам’ятаємо. Ми поруч. Ми – разом.