Польський Сейм ухвалив надзвичайно важливе рішення, проголосувавши за законопроєкт, що передбачає вихід країни з Оттавської конвенції. Ця міжнародна угода, спрямована на заборону використання протипіхотних мін, була підтримана більшістю депутатів: 413 проголосували “за”, лише 15 були “проти”, а троє утрималися. Таке рішення підкреслює глибокі зміни у підходах до оборонної стратегії в регіоні, особливо на тлі поточної безпекової ситуації.

Перед вирішальним голосуванням у парламенті, представники оборонного відомства наголосили на стратегічній важливості цього кроку для забезпечення безпеки не лише Польщі, а й усього регіону Східної Європи. Було зазначено, що ініціатива виходу з Оттавської конвенції знайшла широку підтримку серед сусідніх держав, зокрема країн Балтії та Фінляндії. Ці країни також переглядають свої зобов’язання в контексті зростаючих загроз.

“Національна безпека вимагає гнучкості та можливості адаптувати оборонні механізми до реальних викликів. Польща не може бути обмежена правилами, які потенційно можуть перешкоджати ефективному захисту нашої території та наших громадян”, – прозвучало у виступах представників уряду. Ця заява відображає спільну позицію кількох держав, що прагнуть зміцнити свою обороноздатність перед обличчям агресивних дій.

Оттавська конвенція, офіційно відома як Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення, була підписана у 1997 році. Польща приєдналася до неї та ратифікувала у 2012 році. Договір забороняє застосування та поширення протипіхотних мін, а також вимагає їхнього знищення. Однак, з огляду на різке загострення безпекової ситуації в регіоні, особливо після повномасштабного вторгнення, міністри оборони Польщі, Естонії, Латвії та Литви у березні цього року спільно закликали до перегляду або припинення дії конвенції з огляду на об’єктивні потреби національної оборони.

Відмова від обмежень, накладених Оттавською конвенцією, дозволить Польщі та іншим країнам регіону використовувати всі доступні засоби для захисту своїх кордонів та інфраструктури. Це рішення є частиною ширшої стратегії зміцнення східного флангу, що є життєво важливим для стабільності в Європі. Обговорення такої можливості велося протягом декількох місяців, і остаточне голосування відображає консенсус щодо пріоритетності національної безпеки.

Оттавська конвенція: історія та контекст

Ця міжнародна угода була ухвалена 18 вересня 1997 року в Осло та набула чинності у 1999 році. На сьогодні до неї приєдналися понад 160 країн, що свідчить про широку підтримку ідеї глобального роззброєння у минулому. Серед підписантів більшість західних держав. Однак, ключові геополітичні гравці, такі як Китай, Росія, Сполучені Штати Америки, Індія та Пакистан, не приєдналися до цього договору, що завжди створювало певні виклики для його універсальності.

Україна підписала конвенцію у лютому 1999 року та ратифікувала її у травні 2005 року. На момент підписання наша країна володіла значними запасами протипіхотних мін, посідаючи п’яте місце у світі за їх обсягами. Це було після Китаю, Росії, США та Пакистану – країн, які, як і Індія, так і не стали учасниками угоди. Зараз, в умовах повномасштабного конфлікту, Україна також стикається з величезними викликами, пов’язаними з мінною безпекою та розмінуванням територій, що стали наслідком використання протипіхотних мін агресором.

Учасники Оттавської конвенції зобов’язуються ніколи не використовувати протипіхотні міни, а також не розробляти, не виготовляти, не купувати, не зберігати та не передавати їх ні безпосередньо, ні через посередників. Вихід з такої угоди дозволяє країнам, що на неї йдуть, відновити повний контроль над своїми оборонними арсеналами, вважаючи це необхідним елементом суверенітету та ефективної відсічі потенційній агресії.

Рішення Польщі не є прецедентом. Раніше, на початку травня 2025 року, парламент Литви також підтримав вихід з договору про протипіхотні міни. У середині червня парламент Фінляндії аналогічно проголосував за вихід з Оттавської конвенції. Ці кроки свідчать про зміну парадигми безпеки у регіоні, де країни шукають усі можливі шляхи для зміцнення своєї оборони в умовах реальних загроз.