Менш ніж за місяць після довгоочікуваного повернення з полону, зумовленого масштабним обміном, помер 57-річний військовий Валерій Зеленський. Його історія, що тривала понад три роки в російській неволі, є яскравим свідченням нелюдських випробувань, через які проходять українські захисники. Повернувшись додому у травні, Валерій, на жаль, не зміг повноцінно оговтатися від наслідків пережитих катувань, що врешті-решт призвело до його передчасної смерті. Ця трагічна подія вкотре підкреслює жахливу ціну війни та важливість підтримки всіх, хто повертається з полону.

Життєвий шлях Валерія Зеленського розпочався в Україні, хоча певний час у дитинстві він провів у Росії. Згодом він здобув освіту хіміка-неорганіка в Сіверськодонецьку, де створив сім’ю. З дитинства мріючи про роботу в міліції, Валерій реалізував цю мрію, а пізніше, прагнучи служити країні, долучився до війська. У 53-й окремій механізованій бригаді він отримав звання старшини та заслужив беззаперечну повагу серед побратимів. Його харизматична зовнішність навіть прикрашала плакати бригади в Сіверськодонецьку, викликаючи гордість у всієї родини.

Шлях до полону та нелюдські випробування

З початком повномасштабного вторгнення підрозділ Валерія Зеленського допомагав обороні Маріуполя, забезпечуючи захисників зброєю. Коли знадобилися добровольці для штурмових операцій, Валерій був серед тих, хто зголосився йти вперед. Як сапер, він мав мінувати міст, але потрапив у пастку, коли прибув на місце, де його вже чекали вороги, які говорили українською, але виявилися чужими. Так Валерій потрапив у російський полон, де пробув 39 місяців – понад три роки. Сім’я, перебуваючи під обстрілами та без зв’язку в Сіверськодонецьку, дізналася про його неволю лише через кілька днів.

Донька захисника згадує, що звістка про полон батька стала для них сильним ударом. Увесь цей час родина Валерія чекала і боролася за його повернення. Протягом довгого періоду його ім’я вносили у списки на обмін, але він не повертався, а інші «Зеленські» – так називали його в полоні через прізвище – обмінювалися. Це посилювало тортури, які Валерій переживав щоденно, особливо у перший рік, коли він перебував з представниками незаконних збройних формувань та «вагнерівцями». «Катування були нелюдськими, але він витримав», – розповідає донька, додаючи, що батько вижив завдяки внутрішній дисципліні, отриманій під час занять карате.

Довгоочікуване повернення та трагічний кінець

25 травня 2025 року родина Валерія отримала довгоочікувану звістку про його повернення додому. Це був момент неймовірного щастя та полегшення після років тривоги та невизначеності. У першому телефонному дзвінку, почувши рідну українську мову, Валерій Зеленський висловив бажання її вивчити і з гордістю повідомив, що «нікого не здав, нікого не підставив, нічого не розповів». Він повернувся зі спотвореним тілом, без колишніх м’язів, але з незламним духом, мріючи виховувати своїх онуків. Навіть у найважчі моменти полону, коли поруч вмирали від катувань побратими, він просив Бога дати йому побачити очі коханої.

Медичний висновок після його повернення зафіксував майже всі можливі види тортур. Численні травми, включаючи нефункціонуюче плече та руку, свідчили про жахливі випробування. Попри допомогу, стан Валерія стрімко погіршувався. Лікарі припускали проблеми з підшлунковою залозою, проте операція виявила, що всі його внутрішні органи «розпадалися» через некроз, який не виявляли аналізи. Валерій Зеленський тримався виключно на силі духу, але 16 червня, менше ніж за місяць після повернення, він помер. Його смерть є болючим нагадуванням про невидимі рани війни та жорстокість ворога, що продовжує забирати життя навіть після звільнення з полону.

Валерій разом з родиною

Фото: зі сімейного архіву Зеленських

Валерій разом з родиною

Фото: зі сімейного архіву Зеленських

Смерть Валерія – це невичерпний біль для його близьких, але також і радість від того, що він більше не відчуває тортур. Ця історія є ще одним доказом жорстокості російського полону, який продовжує забирати життя українських героїв навіть після їхнього повернення додому.