Злочинець Кларк Олофссон

BERTIL ERICSON/TT NEWS AGENCY/AFP/Getty Images

У Швеції пішов з життя відомий злочинець Кларк Олофссон, чиє ім’я тісно пов’язане з пограбуванням банку та захопленням заручників у Стокгольмі, що призвело до появи відомого психологічного терміна “стокгольмський синдром”. Олофссон помер у віці 78 років 24 червня в лікарні міста Арвіка після тривалої та виснажливої хвороби.

Кларк Олофссон вважається одним із найвідоміших кримінальних діячів Швеції. Його перший тюремний термін припав на 19-річний вік за звинуваченнями у крадіжці зі зломом та співучасті у вбивстві офіцера поліції. Однак світову популярність він здобув у серпні 1973 року, коли разом із Яном-Еріком Ульсоном організував скандальне пограбування банку у Стокгольмі.

Саме Ульсон був ініціатором цього резонансного злочину: він захопив банківське відділення та взяв у заручники трьох жінок і одного чоловіка. Однією з його вимог було доставити до нього Кларка Олофссона, з яким він познайомився та потоваришував у в’язниці. Влада, побоюючись за життя заручників, пішла на цей безпрецедентний крок.

Протягом шести днів облоги, під час якої злочинці утримували заручників у сховищі банку, сталася дивовижна трансформація у ставленні жертв до своїх викрадачів. Заручники почали виявляти симпатію до Олофссона та Ульсона, водночас стаючи все більш ворожими до дій поліції. Цей незвичайний феномен згодом був названий “стокгольмський синдром”.

Особливо яскраво це проявилося у поведінці однієї із заручниць, Крістін Енмарк. За наполяганням Олофссона, вона зателефонувала тодішньому прем’єр-міністру Швеції, благаючи дозволити їм усім залишити банк разом зі злочинцями на машині. Енмарк стверджувала, що повністю довіряє своїм викрадачам, заявляючи:

“Вони нічого нам не зробили. Навпаки – були дуже милі… Вірте чи ні, але ми тут дуже добре провели час”, – наголошувала жінка, захищаючи дії грабіжників і висловлюючи страх, що поліція може завдати їм шкоди.

Після шестиденної напруженої облоги поліція здійснила штурм банку через дах, застосувавши сльозогінний газ для знешкодження злочинців. Заручники спочатку відмовлялися залишати своїх викрадачів, побоюючись за їхнє життя від рук правоохоронців. Більше того, згодом вони відмовилися свідчити проти Кларка Олофссона та Яна-Еріка Ульсона.

Після цих подій Ульсона засудили до 10 років ув’язнення за пограбування. Олофссону ж пощастило більше – його виправдали, хоча він і заявив пізніше, що йому нібито пропонували пом’якшення вироку в обмін на співпрацю як інформатора для захисту заручників, але влада не дотрималася угоди.

Незважаючи на виправдання, Кларк Олофссон продовжив свою кримінальну кар’єру, що включала нові пограбування та торгівлю наркотиками. Зокрема, у 1993 році він брав участь у викраденні творів мистецтва з музею в Стокгольмі, що ще раз підкреслило його роль у кримінальному світі. Життя Олофссона стало настільки відомим, що у 2022 році стрімінгова платформа випустила серіал “Кларк”, присвячений його біографії.

Що таке стокгольмський синдром?

Саме завдяки злочину Кларка Олофссона та Яна-Еріка Ульсона з’явився термін “стокгольмський синдром”. Цей психологічний стан описує ситуацію, за якої у жертв насильства або захоплення з’являється емоційна прихильність, співчуття та навіть лояльність до своїх кривдників.

Експерти та психологи досі ведуть дискусії щодо того, чи є стокгольмський синдром справжнім психічним розладом, чи це радше захисний механізм психіки, що допомагає подолати екстремально травматичні ситуації. Більшість схиляється до думки, що це адаптивна стратегія виживання.

Люди, що розвивають стокгольмський синдром, встановлюють сильний психологічний зв’язок зі своїми кривдниками і починають їх розуміти або навіть виправдовувати. Це явище спостерігається не лише серед заручників, а й серед жертв сексуального, фізичного та емоційного насильства, а також у випадках тривалого полону чи аб’юзивних стосунків.

Наразі вчені не мають єдиної відповіді на питання, чому стокгольмський синдром розвивається у одних жертв, тоді як інші його не проявляють. Існують різні теорії, що намагаються пояснити цей складний психологічний феномен.

Одна з гіпотез припускає, що це поведінка, що передалася від предків. У давнину, коли люди постійно стикалися з ризиком бути захопленими або вбитими ворожими групами, встановлення зв’язку з кривдниками могло значно збільшити шанси на виживання та звільнення.

Інша теорія, пов’язана з емоційною напруженістю ситуацій насильства, передбачає, що коли кривдники проявляють навіть мінімальну доброту до жертв, останні підсвідомо змінюють свої почуття та починають співчувати їм. Крім того, співпраця з викрадачами або насильниками може давати жертві ілюзорне відчуття контролю та безпеки в безвихідній ситуації, що також сприяє розвитку цього синдрому. Це комплексна психологічна реакція на стрес та загрозу.