Трагічна звістка сколихнула Україну: 57-річний військовий Валерій Зеленський, який провів понад три роки у жорстокому російському полоні, помер менш ніж через місяць після свого довгоочікуваного повернення додому. Ця подія стала черговим гірким нагадуванням про нелюдські умови, з якими стикаються українські захисники у ворожій неволі, та про руйнівні наслідки тортур, що залишають по собі невиліковні рани, навіть після звільнення. Стан Валерія стрімко погіршувався, незважаючи на надану медичну допомогу.

Валерій Зеленський, мешканець Сіверськодонецька, служив старшиною у 53-й окремій механізованій бригаді. Його історія – це розповідь про надзвичайну мужність і жахливу зраду. З початком повномасштабного вторгнення його підрозділ виконував життєво важливу місію – підвозив зброю для оборонців Маріуполя. Коли було оголошено про потребу добровольців для штурмової операції, Валерій був серед тих восьми воїнів, які без вагань погодилися мінувати міст. Їм обіцяли безпеку та зустріч з Нацполіцією, але натомість їх чекали російські окупанти. «Він приїхав. І там дійсно їх чекали. І на вигляд все було добре, всі ж російською розмовляють. Але виявилося, що вони розмовляли вже не зі своїми», – з болем пригадує донька військового.

У російському полоні Валерій пробув цілих 39 місяців. Лише через кілька днів після його зникнення родина дізналася про полон, і з того моменту почалося пекло очікування. За всі ці роки батько зміг надіслати лише один лист, запевняючи, що тримається. Його ім’я незліченну кількість разів з’являлося у списках на обмін, але кожного разу надія розбивалася об жорстоку реальність.

Катування, яким піддавали Валерія у полоні, були не просто жорстокими, а нелюдськими. «Катування були не просто жорстокими, а нелюдськими. Але він витримав і казав: “Доня, я витримав, тому що у мене є кіокушинкай. У мене є дисципліна і я “набитий”. Мої м’язи мене захистили”», – розповіла його донька. Навіть у найстрашніші моменти, коли здавалося, що надія згасла, він звертався до Бога з одним проханням: «Будь ласка, дай побачити очі коханої». Ця думка тримала його та давала сили виживати в пеклі, в якому померли троє його побратимів від тортур.

25 травня 2024 року родина нарешті отримала найбажанішу звістку: Валерія звільнили з полону. «Ми всі плакали від щастя, бо нарешті найстрашніший сон у нашому житті закінчився», – ділилася радістю донька. Повернувшись додому, він щиро радів кожній миті, особливо народженню онука, який приєднався до двох його онучок. На запитання лікарів про суїцидальні схильності, він відповідав, що має заради чого жити, демонструючи неймовірну волю до життя.

Однак травми, отримані у російській неволі, виявилися смертельними. У медичному висновку Валерія було зафіксовано майже всі можливі види тортур. Він повернувся з множинними травмами, зокрема, нефункціональними плечем та рукою. Після повернення в Україну його лікували, але стан здоров’я стрімко погіршувався. Захисник опинився в реанімації. Лікарі спочатку припускали проблеми з підшлунковою залозою, проте під час операції виявилося, що всі його внутрішні органи “розпадалися”. Валерій Зеленський помер 16 червня, залишивши після себе глибокий слід болю та незламності духу.

Історія Валерія, який став жертвою жорстокості окупантів, є ще одним доказом необхідності невтомної боротьби за кожного українського військового, що перебуває у полоні. Ця трагедія підкреслює критичну важливість міжнародного тиску на агресора для дотримання Женевських конвенцій щодо військовополонених та забезпечення належного лікування і реабілітації для всіх, хто повертається з неволі. Це не поодинокий випадок, адже 12 червня також помер Дмитро Шаповалов, ще один український захисник, звільнений з полону, чиє фото з яблуком облетіло світ, символізуючи його дворічну мрію про прості речі. Пам’ять про таких героїв, як Валерій Зеленський та Дмитро Шаповалов, має надихати на продовження боротьби за всіх, хто ще чекає на повернення додому.