Право на відпустку є фундаментальним аспектом трудових відносин, що гарантує кожному працівнику необхідний відпочинок для відновлення сил та підтримки продуктивності. Це важлива соціальна гарантія, закріплена законодавством, яка поширюється на всіх, хто перебуває у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями, незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Також це стосується й тих, хто працює за трудовим договором у фізичної особи. Роботодавець несе відповідальність за забезпечення цього права, а його порушення може мати серйозні правові наслідки.

Щорічна основна відпустка в Україні, згідно з нормами законодавства, становить не менше 24 календарних днів. Проте, для певних категорій працівників передбачені триваліші відпустки, що враховують особливості їхньої праці або соціальний статус. Важливо, що право працівника на відпустку у перший рік роботи настає після шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві чи в організації. Проте, існують винятки, коли окремі категорії осіб можуть отримати відпустку раніше встановленого терміну.

До осіб, які мають право піти у відпустку до настання шестимісячного терміну, належать, зокрема: працівники, звільнені після проходження строкової військової служби, за умови, що після звільнення зі служби їх було прийнято на роботу протягом трьох місяців. Також це стосується вагітних жінок, жінок, які мають двох і більше дітей віком до 15 років, або жінку, що має дитину з інвалідністю. До цієї ж категорії входять і особи з інвалідністю, які потребують особливих умов для відпочинку та відновлення здоров’я, а також інші категорії, визначені законодавством.

Особливі умови надання відпусток діють у період воєнного стану, що значно впливає на трудові відносини в країні. Зокрема, у цей час щорічну відпустку можуть скоротити до 24 календарних днів, навіть якщо працівник мав право на більшу кількість днів. Невикористані дні відпустки, що перевищують цей ліміт, не згорають, а переносяться на післявоєнний час, забезпечуючи збереження права працівника на повноцінний відпочинок. Також, важливо зазначити, що роботодавець має право відмовити у наданні будь-якого виду відпустки, якщо працівник задіяний на об’єктах критичної інфраструктури, що є ключовим для забезпечення життєдіяльності держави в умовах війни.

Крім того, у період воєнного стану відпустка без збереження заробітної плати може надаватися без будь-яких обмежень за домовленістю сторін трудового договору. Це дає більшу гнучкість як працівникам, так і роботодавцям у складних умовах. В обов’язковому порядку роботодавець надає таку відпустку за заявою працівника, який виїхав за кордон або є внутрішньо переміщеною особою (ВПО), але не більше ніж на 90 календарних днів. Ці норми спрямовані на підтримку громадян, які опинилися в складних життєвих обставинах через війну, забезпечуючи їм можливість тимчасово не працювати, зберігаючи при цьому трудові відносини. Дотримання права на відпустку та всіх пов’язаних з ним норм є запорукою стабільних трудових відносин та соціального захисту працівників.