Вшанування пам’яті Героя України Степана Тарабалки: інтерв’ю з матір’ю. Наталія Тарабалка, мати загиблого військового льотчика, Героя України Степана Тарабалки, поділилася спогадами та розповіла про створення центру реабілітації для військових в інтерв’ю. Вона розповіла, чому не була в захваті від вибору професії сином, як переживає біль втрати та чим займається, аби підтримати наших захисників.

Степан Тарабалка, член 40-ї бригади тактичної авіації, був одним із тих легендарних пілотів, чий героїзм сприяв створенню міфу про “Привида Києва”. Він загинув 13 березня 2022 року, захищаючи небо над Житомиром. Йому було 29. Степану Тарабалці посмертно присвоєно звання Героя України. Його відвага назавжди залишиться в наших серцях.

Після втрати сина Наталія Тарабалка присвятила себе волонтерству та підтримці військових. Це надихнуло її на створення громадської організації “Пізнай свою мрію” імені Степана Тарабалки, а також оздоровчого центру соціально-психологічної допомоги “Тепло крилатої душі” в селі Ценява Коломийського району. Для реалізації цього проєкту пані Наталія використала частину державної компенсації за загибель сина. Нещодавно вона також стала капеланом. В інтерв’ю вона поділилася історією сина-героя та розповіла про свою діяльність з підтримки військових і ветеранів.

Пані Наталіє, минуло три роки з часу загибелі Степана. Чи вдалося вам хоч трохи зменшити біль втрати? Хто допомагав вам пережити цей час?

Я не дозволяла собі прийняти цю втрату. Лише зараз починаю розуміти її серйозність. Попри три роки, біль лише посилився. Мабуть, тільки тепер до кінця усвідомлюю, що сталося.

Степан був вашою єдиною дитиною?

Ні, у мене є дочка.

Розкажіть про сина: яким він був у дитинстві та юності, чим цікавився?

Він був гіперактивною дитиною, завжди в русі. Ще з дитинства був дуже непосидючим. У школі брав участь у заходах, ходив на танці. Потім захотів навчатися в гімназії, де також брав участь у спортивних змаганнях, грав на трубі в оркестрі. Крім того, захопився “Пластом”.

Танці, музика – творча дитина. Чому Степан вирішив стати військовим пілотом?

Після трьох років навчання в гімназії він втратив інтерес, і я запропонувала йому вступити до військового ліцею. Там я познайомилася з мамою одного учня, яка позитивно відгукувалася про ліцей. Оскільки Степан займався спортом і грав у оркестрі, це стало перевагою. Так все і сталося.

Ознайомившись з різними військовими напрямками, він обрав професію пілота-винищувача. Ми відвідали день відкритих дверей у Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Я намагалася відмовити його від цієї мрії, але він був непохитним. Він сказав, що вступить тільки туди, інакше піде в армію, щоб вступити самостійно.

Ви не були в захваті від його вибору?

Я не усвідомлювала небезпеки. На дні відкритих дверей майор попередив батьків, що їхні діти постійно будуть у бойових діях, і багато хто з його ровесників вже загинув. Це мене насторожило, але не зупинило сина. Того року кількість курсантів на спеціальність Степана збільшили з 12 до 25. Крім того, іспит з англійської замінили на історію, яку Степан знав краще, що сприяло його вступу.

Якими були перші дні війни для нього? Кажуть, що в перший день він збив шість ворожих літаків, а всього – 40.

Степан служив на Івано-Франківщині, але з початком повномасштабної війни сам перевівся під Київ, захищав небо над Житомирщиною.

Щодо кількості збитих літаків, інформація різна, тому не можу підтвердити. Командир сказав, що Степан збив більшість літаків. Щодо сорока – думаю, це була спільна робота. “Привид Києва” – це легенда, створена для підтримки бойового духу. Багато пілотів боялися летіти, знаючи, що це може бути політ в один кінець. Їхня бригада була першою, хто сміливо йшов у бій.

Пам’ятаєте останню розмову з сином?

На початку війни я працювала в Португалії. Востаннє бачилися 10 січня, коли Степан проводжав мене на автобус. Мабуть, він вже відчував, що буде війна, хоча нічого не казав. Обійняв і сказав: “Мамо, я тебе люблю”.

У перші дні війни ми не спілкувалися. Степан писав дружині, через неї я отримувала інформацію. 8 березня його відпустили додому, і дружина поїхала до нього. Ми поговорили по телефону. Я не питала зайвого.

Відомо, за яких обставин загинув Степан?

Я не можу нічого сказати. Пізніше була на тому місці, хлопці розповідали різні історії, але не хочу переказувати.

Після загибелі сина ви створили центр “Тепло крилатої душі” для реабілітації військових, використовуючи компенсацію від держави. Як виникла ця ідея?

Я пообіцяла синові на могилі, що буду сильною заради таких, як він. Для цього виділила 500 тисяч гривень. Ідея виникла ще до війни: створити центр для реабілітації душі, де не буде поділу за мовою, конфесією, партійністю, між Сходом і Заходом.

Коли ми почали займатися волонтерством і шукали приміщення для пошиття військового одягу, поспілкувалися з хлопцями, які брали участь в АТО. Вони хотіли мати місце для зустрічей і спілкування. Я зрозуміла, що це місце – наше. Ми взяли його в оренду і почали прибирати, мити, білити, фарбувати. Зараз у нас є стаціонар, куди приїжджають хлопці.

Де розташований ваш центр?

У селі Ценява Коломийського району Івано-Франківської області.

Це не медзаклад у звичному розумінні? Хто там працює?

Це центр соціально-психологічної допомоги з домашньою атмосферою. Є кухня, дві кухарки. Хлопці можуть самі готувати. У команді є психіатр, психолог, травматолог, проводиться фізична реабілітація. У нас до 30 ліжок, також відвідують амбулаторно. Наша діяльність здійснюється за благодійні внески.

Приміщення розташоване на околиці села, це колишній польський маєток. Є ставок, паркова зона, невеличка ферма, плануємо облаштувати садок.

Ми проводимо різноманітні заходи на території та за її межами, зокрема культурно-спортивні. Нещодавно відбулися змагання зі стрільби, присвячені Дню героя, в яких я також брала участь і перемогла. Є екскурсії, майстер-класи.

Центр функціонує за благодійні внески, чи отримують ваші працівники зарплату?

Травматолог працює на волонтерських засадах – дві години на тиждень. Всі інші отримують зарплату. Я зараз не отримую, оскільки торік фінансування здійснювалося Міністерством у справах ветеранів, але цього року договір не підписали. Ми розчаровані, оскільки з цих коштів оплачували комунальні послуги, зарплати, закуповували канцтовари. Але ми продовжуємо працювати.

Послуги для ветеранів безкоштовні?

Так, проживання та харчування безкоштовні.

Як до вас можна потрапити?

У нас є сторінки в соцмережах, де вказані контакти. Також інформацію про нас мають фахівці з супроводу ветеранів. Ми намагаємося спілкуватися напряму з тими, хто хоче до нас приїхати, щоб обговорити умови перебування.

Чим ви займалися до війни?

До війни я сім років працювала на заробітках в Португалії. До цього була продавцем, а за освітою – молодший спеціаліст з сільського господарства. Я не думала, що стану керівником, не знала, що таке гранти, але хотіла створити місце для оздоровлення та мотивації хлопців.

Ви стали капеланом. Чому вирішили приєднатися до ЗСУ?

Я дізналася, що можна бути капеланом на добровольчих засадах – проводити духовні бесіди в госпіталях. Якось познайомилася з капеланом з Одеси, і він запросив мене на курси капеланів. Там я отримала посвідчення. Я молилася, щоб Бог навчив мене бути інструментом миру, і він дозволив мені бути ним для інших людей.

Де ви зараз служите?

Я служу тут, на Івано-Франківщині. Вранці – молитва, хвилина мовчання, ввечері запрошуємо священика. З хлопцями ми спілкуємося про різні речі, вони діляться, як пізнали Бога на війні.

Які настанови даєте військовим та ветеранам?

Я намагаюся мотивувати їх, бо всі дуже різні, у кожного свої переживання, травми. Коли зав’язується розмова, відчувається вдячність, що вони живі.

Деколи хлопці приходять з почуттям провини, що вони залишилися живі, а побратими – ні. Доводиться пояснювати, що заради пам’яті загиблих потрібно ставати на ноги. І вони намагаються заради мене та своїх родин ставати кращими. Бо є різні випадки – вживання алкоголю чи наркотиків.

Чи були ви на фронті?

Я їздила на Запорізький напрямок у 2023 році, після річниці смерті сина та смерті мами. Я поїхала з волонтерами на Великдень. На передову не пускали, але ми були за 10 кілометрів, чули вибухи, мали можливість переночувати та поспілкуватися з хлопцями. Тоді я ще не була капеланом.

Ви – мама Героя України. Що для вас означає його подвиг?

Після його загибелі я почала усвідомлювати, наскільки він багато зробив. Потрібно поважати його вибір, він зробив все, що міг – для сім’ї, для країни. Я пишаюся тим, що була мамою такого сина. Я досі відчуваю його присутність.

Чи хоче ваш онук, син Степана, стати військовим льотчиком, як тато?

Я питала онука про це. Він сказав, що тато літав на МіГ-29 і загинув у 29 років, а він буде літати на МіГ-33. Я кажу, що він буде літати на МіГ-133. Але ми стараємося не порушувати цю тему. Невістка його оберігає, йому 11 років. Він не був на похороні. Невістка вийшла заміж вдруге, народила ще одного сина. Ми спілкуємося, але стараємося не згадувати, щоб не травмувати Ярослава.

Яку пораду дали б матерям, сини яких загинули на війні, як пережити таку важку втрату?

Молодим я завжди кажу, що ми маємо творити націю, гідну своїх героїв. А матерям і дружинам – що ми маємо жити, аби відтворювати ті ідеї, за які вони загинули. Ми не маємо права опускати руки, як би тяжко не було.

Мирослава Бзікадзе