Верховна Рада ухвалила президентський законопроєкт № 11469, що стосується множинного громадянства для українців. Хоча документ пройшов необхідні парламентські голосування (243 «за»), його імплементація не є однозначною і викликає багато запитань, особливо щодо відповідності Основному Закону. Ця ініціатива не нова; ще у 2021 році, до повномасштабного вторгнення, президент окреслив бачення «65 мільйонів українців», що підкреслювало важливість підтримки світової української спільноти. Він тоді наголошував, що українці за кордоном мають відчувати себе рівноправними громадянами, а не лише діаспорою чи особами «українського походження».

У червні 2025 року цей законопроєкт набув статусу закону, але його конституційність залишається під питанням. Багато експертів та представники опозиції в парламенті вказують на потенційну невідповідність статті 4 Конституції України, яка стверджує: «В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом». Опоненти закону вважають, що замість створення нового акту, необхідно було внести зміни безпосередньо до Основного Закону. З одного боку, це виглядає як політична гра, оскільки внесення змін до Конституції вимагає 300 голосів Верховної Ради та всеукраїнського референдуму, що неможливо під час воєнного стану. З іншого боку, як зазначає старший юрист Людмила Крохмалюк, Конституційний Суд ще у 2021 році отримав подання щодо конституційності цього законопроєкту від 99 народних депутатів. Рішення КСУ щодо трактування статті 4 буде вирішальним, і в разі визнання єдиного громадянства як «одного», закон про множинне громадянство може втратити свою чинність.

Однак існує й інше трактування. Деякі правники стверджують, що «єдине» громадянство не означає «одне». Це розрізнення корениться в історії українського законодавства, зокрема у прагненні запобігти сепаратистським сценаріям, подібним до анексії Криму у 2014 році. В СРСР існувало як громадянство Союзу, так і громадянства союзних республік, що демонструє прецедент «єдиної» системи громадянства, яка допускала наявність кількох паспортів. Юрист Володимир Пархоменко зазначає, що стаття 2 Закону «Про громадянство України» виключає громадянство адміністративно-територіальних одиниць, але не інших держав. Він стверджує: «Набув громадянин України таке громадянство, ну, й набув. Просто у відносинах з державою Україна її громадянин, що набув також інші громадянства, визнається лише громадянином України». Якщо Конституційний Суд підтримає цю позицію, то поява нового закону про множинне громадянство є дивною, оскільки заборони на отримання другого паспорта і так не було.

Ще одна значна проблема нового закону полягає у відсутності чіткого переліку країн, громадянство яких буде сумісним з українським. Якщо у попередніх версіях законопроєкту був конкретний список країн ЄС та G7, то тепер зазначено, що цей перелік буде визначено окремим законом, або, як зазначає нардеп Ярослав Юрчишин, постановою Кабінету Міністрів. Це викликає обурення, адже обмеження конституційних прав громадян може відбуватися лише за законом, ухваленим Верховною Радою, а не постановами уряду. Юристка Людмила Крохмалюк припускає, що «дружніми державами» залишаться країни ЄС, США, Канада, та, можливо, інші країни G7, які застосовують санкції до РФ.

Основна ідея закону про множинне громадянство, безумовно, благородна – легалізувати статус тисяч українців, які вже мають кілька паспортів, та заохотити їх залишатися частиною української нації. Це дозволить українцям за кордоном, які виїхали багато років тому, офіційно зберігати український паспорт. Закон також передбачає можливості для батьків новонароджених за кордоном, дітей, усиновлених іноземцями, осіб, які набули інше громадянство через шлюб, а також іноземців, які служать у Збройних Силах України. Вони можуть отримати український паспорт, склавши іспити з мови, історії та Конституції, а також проживши в Україні понад 5 років.

Однак цей документ має і серйозні ризики. Людмила Крохмалюк зазначає, що судді, прокурори та державні службовці з множинним громадянством можуть втратити свої посади, оскільки чинні закони забороняють їм мати іноземне громадянство. Залишаються невирішеними питання військової служби для таких осіб, а також соціального та пенсійного забезпечення. Наприклад, українське законодавство дозволяє зараховувати закордонний трудовий стаж до української пенсії, що може створити додаткове навантаження на бюджет країни. Крім того, існує ризик масової втрати громадянства, оскільки громадянин України може вийти з українського громадянства за клопотанням в іноземній державі, громадянином якої він є. Нардеп Андрій Осадчук вважає, що це може стати виправданням для українців, які не повернуться додому, на тлі демографічної кризи та війни.

Особливо вразливими є українці на окупованих територіях. Законодавство передбачає втрату громадянства, зокрема, за добровільне набуття російського громадянства або громадянства недружньої країни, а також за службу в армії РФ чи злочини проти нацбезпеки. Правозахисники, зокрема адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова, застерігають, що ці положення можуть застосовуватися вибірково, несучи ризики для громадян в окупації. Вона наголошує на деградації державної політики щодо окупованих територій і ставить питання, чому держава готова «віддавати ворогу наших людей». Це підкреслює потребу у доопрацюванні закону, щоб уникнути непередбачуваних та негативних наслідків для мільйонів українців.