Я стояла біля вікна у своїй квартирі, коли снаряд пробив дах нашої п’ятиповерхівки і влучив у два авто, припарковані у дворі. Відбувся колосальний вибух. Вибуховою хвилею в оселях повибивало вікна. Мене врятувало тільки те, що я стояла спиною до вікна і вони були заклеєні.

Мене все-одно контузило, через що втратила слух на декілька днів, і почав тліти светр на спині, отримала незначні опіки. На щастя, моя донька з сусідськими дітьми була в іншій кімнаті. Ми, босі і роздягнені, вибігли по уламках до підвалу. І просиділи там, здається, 7 діб. У нас не було ні світла, ні води, ні достатнього тепла… холодно, дуже холодно було (плаче – авт.).

Ми їли, дякуючи нашим людям, які об’єдналися і готували їжу.

Коли моя донька перестала розмовляти, я зрозуміла, що це остання межа. Із собою взяла тільки документи. Дякуючи голові нашого селища, який ризикував своїм життям і вивозив людей автобусом, ми виїхали із Новотроїцького. Ніякого «зеленого коридору» не було, нас обстрілювали постійно.

Потім допомагали волонтери і разом з донькою ми приїхали до Дніпра. Моя знайома запропонувала мені квартиру тут. На 9 поверсі… під дахом… я вікон боюся, а тут ще і дах…

Так урешті-решт ми опинилися в Олександрії. Що далі, я не знаю. Я готова працювати, адже зайві роти нікому не потрібні. Але якби було тихо… Ви не уявляєте, як я бігла з дитиною до укриття, коли тут у вас на днях літали літаки. Це пекло відчувати таке.
Моя донька з маленької дівчинки стала дорослою. Вона вже все розуміє. Зараз трохи краще себе почуває, але… якби було тихо.

Житла у нас більше немає. Але я готова повернутися, якщо та територія залишиться нашою, готова все відбудувати, готова почати все спочатку, якби був мир, якби було тихо, просто тихо…

Зараз мрію про мир і про те, аби побачити свою маму живою, бо вона залишилася там разом з бабусею. Але зв’язку немає і я навіть не знаю, чи живі вони».

Це лише одна історія із тисяч. Ми не повинні лишатися осторонь. Уже сьогодні в місті створений координаційний центр, який допомагає переселенцям, організовано безкоштовне харчування, тимчасовий прихисток, психологічну підтримку.

Закликаємо жителів громади підтримати родини, що переселилися із зони бойових дій матеріально та морально. На даний час родини проживають в гуртожитках: медичного коледжу, коледжу культури і мистецтв, наукового ліцею та в дитячому садку № 29.

Не зупиняймось і ми переможемо!