Якщо Тегеран покладає надії на свого так званого союзника, Володимира Путіна, у скрутну хвилину, їх може спіткати серйозне розчарування. Нещодавно очільник іранського МЗС відвідав Москву, прагнучи заручитися підтримкою Кремля. У відповідь диктатор Російської Федерації назвав дії США “абсолютно неспровокованою агресією” без будь-яких “підстав чи виправдання”.

Однак, ці слова, схоже, будуть єдиною формою підтримки, яку іранці отримають від Москви. Іран вже на власному гіркому досвіді переконується, що Путін – не той союзник, якому можна повністю довіряти. У січні 2025 року “фюрер” підписав договір про “всеосяжне стратегічне партнерство” з президентом Ірану. Проте, ключовим є той факт, що цей договір не містить пункту про взаємну оборону, що свідчить про обмеженість справжніх зобов’язань.

Досвід Асада та стратегія Кремля

Крім словесних заяв на підтримку іранського режиму, що перебуває в складній ситуації, немає жодних ознак того, що Росія має намір вдаватися до будь-яких серйозних практичних кроків для допомоги своїм так званим союзникам. Максимум, на що можна розраховувати, це відправлення російських версій іранських безпілотників Shaheed для поповнення їхніх арсеналів.

Помітно, що очільник Кремля діяв аналогічно з колишнім союзником, президентом Сирії Башаром Асадом. Коли кілька років тому повстанські війська наблизилися до Дамаска, Москва відмовилася відправляти війська чи додаткову авіацію для підтримки режиму. Натомість Кремль надіслав лише один літак, щоб евакуювати Асада та його родину до російської столиці, демонструючи справжні пріоритети російської зовнішньої політики.

Тим часом, Путін переслідує значно більшу мету – використати поточну ситуацію для підвищення власного авторитету у світі. Відразу після перших подій на Близькому Сході очільник Кремля провів розмови з іранським президентом, ізраїльським прем’єр-міністром та президентом США Дональдом Трампом. Пропозиція, яку він висловив усім трьом лідерам, була ідентичною – виступити посередником у сприянні мирному врегулюванню, а в майбутньому – навіть допомогти укласти нову угоду, яка обмежила б ядерну програму Тегерана.

Головна стратегічна мета Путіна – повернути Російській Федерації її історичну роль світової держави, яка може стояти нарівні з Китаєм та Сполученими Штатами. Якщо це означає, що його слабкий союз з Іраном доведеться принести в жертву, то так і буде.

Вигоди Москви від конфлікту

Справжньою метою Кремля є запобігання ядерному озброєнню Ірану, майже так само сильно, як і США. Адже Росія має спільний морський кордон з Іраном на Каспійському морі, а також зовсім не вітає втручання Тегерана у справи Кавказу чи Центральної Азії, які Москва вважає своїм “заднім двором”.

У цій ситуації Путін прагне отримати, окрім кількох місяців високих цін на нафту, можливість стати посередником і миротворцем між Вашингтоном і Тегераном. Саме цей фактор дозволить диктатору Російської Федерації представити конфлікт в Україні як лише один з багатьох, що потребують вирішення. Ба більше – доки “фюрер” демонструє свою корисність для американського лідера, розмови про подальші санкції проти Росії можуть бути відсунуті на другий план.

Амбіції Путіна та глобальна політика

На початку свого правління у 2000 році Путін дуже прагнув сидіти за головним столом світових переговорів на рівні з найвпливовішими лідерами планети. Проте, як Путін часто стверджує у своїх промовах та есе, Захід нібито ігнорував і принижував Росію, а також систематично спонсорував зміну режимів у сусідніх країнах. “Найбільшою помилкою Росії було те, що вона занадто довіряла Заходу,” – сказав Путін у 2022 році, – “а найбільшою помилкою Заходу було те, що ви сприйняли цю довіру як слабкість і зловживали нею”.

Саме цей наратив про обурення підживлював усю агресивну поведінку Путіна від моменту його вторгнення до Грузії у 2008 році. Тепер конфлікт на Близькому Сході дав очільнику РФ можливість знову зайняти своє місце серед “дорослих” гравців та позиціонувати себе як лідера наддержави. Іран, як і Сирія до нього, є лише пішаком у великій грі Кремля за повагу та міжнародне визнання. Ця стратегія свідчить про те, що для Путіна власні геополітичні амбіції завжди стоять вище за лояльність до будь-якого союзника.

Нагадаємо, раніше аналітики вже вказували на вигоди для “фюрера” від нових конфліктів на Близькому Сході. Хоча крах іранського режиму може додати Іран до списку втрачених Росією союзників у цьому регіоні, таких як Ірак, Лівія та Сирія, справи для Москви не такі вже й погані, як може здаватися. Насправді, близькосхідний конфлікт дуже добре грає на руку Кремлю, дозволяючи відволікати увагу від інших питань і маніпулювати міжнародною ситуацією на свою користь.