Шпигуни, спецагенти й розвідники – це окрема “каста” персонажів, за чиїми пригодами страшенно цікаво спостерігати. Вони дурять й знешкоджують злочинців і лиходіїв, рятують невинних, уникають смерті й проводять спецоперації, які точно не під силу звичайній людині. Вони стають героями гостросюжетних книжок, фільмів чи серіалів.

Як не крути, вони є представниками сучасної попкультури – може, ви не влаштовуєте прицільно вечори шпигунського кіно, але точно знаєте, хто такий агент Джеймс Бонд. А що вийде, якщо взяти не професійного шпигуна, а цивільну людину – скажімо, письменника й дати йому секретне завдання від державних спецслужб, коли він поїде презентувати нову книжку в Туреччині? І нехай це буде історія про українського письменника під час російсько-української війни.

У такому незвичному сетингу розгортаються події нового роману Андрія Любки “Вечір у Стамбулі”.Про що текст, чим цікавий і як він вписується в сучасні реалії, розмірковує літературна оглядачка УП.Культура Наталія Колегіна.

Не пальцем роблений літератор

Головний герой “Вечора у Стамбулі” Арсен Лемак – це харизматичний, самозакоханий й самовпевнений піжон, письменник, ловелас і ревний любитель життєвих насолод. Він вплутується у незвичну для нього авантюру – погоджується зробити послугу для представника СБУ підполковника Віктора Тимченка: прослідкувати за однією людиною у Стамбулі.

Коли думаєш про письменника як головного персонажа книжки, то здається, що зараз автор розповість про залаштунки письменницького життя чи бодай натякне на лайфгаки й фішечки, якими він сам, імовірно, послуговується. У свіжому романі Андрія Любки літератор Арсен Лемак – це не загадкова творча фігура, яка пише й дозволяє зазирнути у письменницьку шухляду чи підгледіти за своєю роботою. З письменницької рутини у Лемака є хіба що звичка записувати цікавинки у блокнотик-молескін, який він тягає з собою усюди, фіксуючи власні чи чужі геніальні думки.

Здається, що Лемаку творчість дається завиграшки, як і все у житті – він впевнений поруч із жінками й не проти за нагоди стрибнути в гречку. Він вміє чарувати незнайомців, і тому йому чудово пасує роль популярного письменника. Харизма, гострий розум і впевненість – у Лемака є те, що треба для героя екшну. То чи вийде з нього добрий шпигун?

Андрій Любка зачитує уривок із нового роману на презентації під час поетичних читань на Meridian Czernowitz

Meridian Czernowitz / Facebook

Загравання з читачами і читачками

Автор наділяє персонажа Арсена Лемака автобіографічними характеристиками. Він – письменник, серед його текстів є книжка “У погоні за варварами” (алюзія на назву Любчиної книжки “У пошуках варварів”), досліджує Балкани, йому теж 37, має дружину й дітей. Ба більше – Любка розповідав у соцмережах, що плавав в одному зі стамбульських басейнів (як це робить його персонаж) щоб написати цю книжку.

Жанр шпигунського роману не передбачає великої саморефлексії головного героя, але деякі роздуми тут є – Арсен Лемак намагається достойно відповісти на виклик підполковника Віктора Тимченка, довести розпочату справу до кінця й не впасти обличчям у багнюку. Він розмірковує, чому до спецоперації залучили саме його та яка його роль у цьому дійстві.

Лемак приміряє на себе роль шпигуна і, фактично, перевтілюється у справдешнього спецагента. А завдяки професії письменника й умінню вигадувати гостросюжетні повороти чи діалоги між персонажами Лемак вправно вливається у ритм таємної операції та діє, як досвідчений стратег.

Гостроцікаво, чи за допомогою таких нехитрих автобіографічних штрихів у книжці Любка заграє зі своєю читацькою авдиторією? А може, письменник уподібнює себе й персонажа, створюючи певний міф довкола власної постаті? Чи це просто збіг, і тут немає ніякої стратегічної авторської інтенції, а Любка просто написав дещо з власного життя? Про це хочеться фантазувати. Однак мусимо пам’ятати, що письменник не тотожний подібному до нього персонажеві.

Водночас головний герой роману може дратувати власною претензійністю. Він безупинно підкреслює свою оригінальність й намагається виокремити себе з натовпу. Коли Любка наділяє персонажа самоіронією, то вона якась пласкувата, а може й нещира.

Іноді Лемак видається абсолютно невразливим супергероєм, від якого перешкоди самі сахаються. Коли у ході спецоперації щось іде не так, і нашому літератору наказують нейтралізувати російського військового, за яким він вів стеження, то Лемак розмірковує: “Можливо, саме завдяки цьому я б і увійшов в істо­рію української літератури, якщо вже книжки мої так не до смаку недалеким критикам”.

Та може, зрештою, такі характер і поведінка персонажа продиктовані жанром шпигунського роману?

Шпигунські інтриги в часи війни

Спецагенти та шпигуни з’являються там, де є простір для політичних інтриг, переслідувань і нейтралізації ворогів. Так, наприклад, знаменитого Джеймса Бонда вигадав британець Ян Флемінг, який у 1940-і роки служив у військово-морських силах особистим помічником керівника розвідки королівського флоту. Флемінг зізнавався, що зацікавився шпигунством після того, як прочитав в архіві розвідувальної служби про воєнні пригоди шпигуна Сіднея Рейлі.

За такою логікою, сетинг російсько-української війни може стати продуктивним часопростором для жанрового роману про шпигунів і спецагентів. Андрій Любка фантазує довкола діяльності Служби безпеки України у наш час, а читачі й читачки отримують яскравий сюжет, зроблений на основі українських реалій – про секретну діяльність держслужби, про чиї таємні операції не прочитаєш у новинах. А якщо Лемаку вдасться знешкодити російського військового, який пускав ракети по цивільній інфраструктурі України, і зло буде покаране, то ми ще й отримаємо таку бажану читацьку сатисфакцію.

“Вечір у Стамбулі” – це цікавий гостросюжетний роман із кінематографічним потенціалом. Коли у переломний момент Арсен запитує себе: “У яку гру я граю?”, нескладно уявити, що так говорить персонаж популярного голлівудського екшну.

Історія про письменника, який перевтілюється у спецагента, це також історія про зміну ролей під час війни, яку влучно ословив письменник і військовий Артем Чех у назві своєї найновішої книжки. Історія Арсена Лемака – це гра в перевдягання, але не в реальному житті, а в художньому тексті – неочевидна, дещо нахабна й провокативна.