Звільнений з російського полону український військовослужбовець Роман Теренчин, уродженець Прикарпаття, поділився жахливими спогадами про пережите. Його історія є свідченням нелюдських катувань, яких зазнав український військовополонений у ворожій неволі. Особливо жорстокі тортури розпочалися, коли окупанти дізналися про його службу у 95-й бригаді та західноукраїнське походження. Ця розповідь про страждання та витримку демонструє весь цинізм і жорстокість російських окупантів щодо тих, хто потрапив у полон. Кожен український військовополонений заслуговує на гідне ставлення, чого, на жаль, не дотримуються агресори.

Роман Теренчин потрапив до ворожого полону 19 грудня 2022 року, коли випадково вийшов на позиції противника у Серебрянському лісі й опинився в оточенні. Це був момент, коли його життя змінилося на пекло. “Побачив від себе ліворуч ворогів, хотілося обійти, але виявилося, що вони не такі вже й тупі. Почалася стрілянина. Мені просто пощастило, бо я впав, саме кулемет по мені працював. А коли вже підвівся, то вони вже були біля мене”, – згадує боєць, розповідаючи про перші хвилини свого захоплення. Так почався шлях Романа як українського військовополоненого.

Після захоплення його притягли на ворожі позиції, де негайно почалося знущання. Росіяни відібрали у нього взуття, висловивши захват його якістю, а потім видали старі та порвані капці. Після цього Романа перевезли до Кремінної, де кинули в холодний підвал. Саме там розпочалися справжні тортури, які довелося пережити цьому українському військовополоненому.

Він розповідає, що спочатку його просто били. Проте згодом, із настанням вечора, зав’язали очі та зв’язали руки, перетворивши на беззахисну жертву. “Ніс поламали, ногу битою, яка на ній теж зламалася, упритул прострілювали ногу. Обпалювали тіло, правий бік”, – зі сльозами на очах згадує військовий. Коли російські кати дізналися, що він із заходу України та служить у 95-й бригаді, їхня лють зросла багаторазово, і вони навіть планували стратити його. Роман Теренчин пережив неймовірні випробування, що лишили на його тілі та душі глибокі рани. Його свідчення є важливим нагадуванням про те, що переживають інші українські військовополонені.

З особливим жахом Роман згадує, як йому різали лівий бік ножем, завдаючи проколів. Двічі його виводили на показовий “розстріл”, ставлячи на коліна та стріляючи над головою, що було частиною жорстокого психологічного тиску. Після цього його перевезли в інше місце, просто скинувши з КАМАЗа на землю, як мішок. Самостійно рухатися він уже не міг через прострелену та зламану ногу. Окупанти наказали йому повзти, при цьому продовжуючи стріляти поруч. Перед самою ямою, куди його кинули, йому вивернули ногу, що призвело до відкритого перелому. У цій ямі Роман перебував разом із ще одним українським військовим. Кожен український військовополонений, який пройшов крізь такі випробування, є героєм.

Після цього його відправили до медичного батальйону. Роман згадує, що всього їх було четверо полонених. На жаль, одному з них так і не надали медичної допомоги, і він помер від отриманих побоїв та поранень. Навіть у камері, де він лікувався, до них приїжджав російський спецназ, як вони заявляли, “для профілактики”, створюючи додатковий моральний тиск та психологічні тортури. Романа не сильно били, оскільки він був важкопоранений, але інші, здоровіші полонені, продовжували зазнавати знущань. Історія цього українського військовополоненого є яскравим прикладом нелюдяності та злочинів проти людяності, що здійснюються російськими окупантами.

Наймолодшого сина побачив, коли тому було вже 2 рочки

За час, проведений у ворожому полоні, у Романа народився наймолодший син, якого вирішили назвати на честь батька. Його дружина Ольга Теренчин була на п’ятому місяці вагітності, коли чоловік потрапив у полон. Це був надзвичайно складний період для родини, але віра у повернення українського військовополоненого не згасала.

Ольга розповіла, що їхній син Ромчик, завдяки відеозв’язку, трохи звик до вигляду тата, тому не злякався під час зустрічі. Довгі місяці очікування закінчилися зворушливим возз’єднанням. “Коли чоловік був у полоні, ми підходили до його фотографії і гладили її. Тому син запам’ятав і під час зустрічі поцілував тата й погладив — як на фото. Сидів на колінах, помішував татові каву, разом гралися”, — поділилася дружина. Ця зустріч стала символом надії та незламності духу для всієї родини. Трагічна доля, що спіткала цього українського військовополоненого, завершилася, на щастя, щасливим поверненням додому.

Нещодавно також стало відомо про інший випадок, коли на тілі звільненого військовополоненого було випалено напис. Такі дії є систематичними воєнними злочинами, що вимагають міжнародного засудження та відповідальності.