Зі стели, оповитої скорботною тишею, повільно спадає синьо-жовтий стяг, наче небо і рідна земля торкаються в момент глибокої пам’яті. Над квітучою липою, яка щовесни розквітає біля школи, у безмежній блакиті українського неба пролітає лелека, символізуючи повернення додому, яке, на жаль, для когось вже ніколи не настане. Саме в цю священну мить, сповнену як болю, так і гордості, відкривається обличчя Героя.

До болю рідне, спокійне і водночас таке живе. Це те саме обличчя, яке щоранку зустрічало Марію ніжною, теплою усмішкою, сповненою любові та турботи. Обличчя Сергія, яке вже ніколи не прошепоче: “Не хвилюйся, я поруч…” Ця нестерпна втрата відлунює у кожному серці, хто знав цього світлого чоловіка.

Вона стоїть серед натовпу, що зібрався в Потоці, стримуючи сльози, які, незважаючи на всю силу волі, все ж прориваються. Затремтіли вії, і по щоках потекли ріки нестерпного болю, свідчачи про глибину втрати та пам’яті про коханого чоловіка та батька, Сергія Запорожця.

У своїх спогадах Марія ніби повертається у той далекий весняний день — 27 квітня 1991 року, коли в новенькому весільному платті сказала “так” чоловікові, якого полюбила всім серцем. Тоді, наче весняний потік, почалася їхня велика історія — щира, справжня, без фальші, сповнена непереможної любові та взаєморозуміння.

Ще ніхто не знав, скільки буде попереду — безліч радощів і тривог, буденних справ і гучних свят. Скільки тепла народиться з тієї єдиної миті їхнього єднання: дві донечки — Віталіна й Катерина, дві весняні гілочки їхнього міцного родинного дерева. Перше “татко” на вустах малечі, щирий сміх за сімейним столом, зорі, що сяяли під сільським дахом їхнього дому. В очах Сергія завжди жила тиха, але непохитна впевненість — він був для своєї родини тим турботливим лелекою, який завжди оберігає своє гніздо. Він був справжньою людиною діла, незмінною опорою, на яку завжди можна було покластися в будь-якій ситуації.

«У нашій хаті завжди було тепло. Не від достатку, а від татової любові й турботи. Він так піклувався про нас, хотів, щоб ми з сестрою отримали добру освіту. Дуже радів онучкові, – згадує донька Катерина Пащин.- Сьогодні усі можуть бачити наші сльози, але не зможуть побачити болю, який носимо всередині». Ці слова красномовно свідчать про те, якою втратою став Сергій Запорожець для своєї родини, але також і для всієї громади. Пам’ять про нього житиме вічно.

А дружина Марія мала одну просту, але таку цінну мрію: дожити до сивини поруч із ним. До теплих вечорів із запашним чаєм, до спільних посиденьок на лавці під старою яблунею, де вони ділилися планами та сподіваннями. Проте жорстока війна не слухає мрій і не знає милосердя. Вона пішла далі, вглиб української країни, як чорна, зловісна хмара, і безжально вирвала серце з сім’ї Запорожців – чоловіка, батька, дідуся і вірного друга. Ця війна залишила незагойну рану.

Сергій Запорожець, стрілець III стрілецького відділення стрілецького батальйону, до останнього подиху стояв на захисті Батьківщини. Він загинув 4 жовтня 2024 року біля Торського Краматорського району Донецької області. Він зустрів ворога віч-на-віч, обличчям до свободи. Сергій не встиг промовити “прощай”, але своїм вчинком сказав набагато більше — він віддав найцінніше, своє життя. І це є найвища міра любові до тих, кого беріг у серці, до своєї родини, і до свого народу, заради якого він став справжнім Героєм України.

Його життєвий шлях — це шлях гідної, незламної людини та відданого захисника. Народжений у Красному Лучі на Луганщині, Сергій був сином української землі, навіть тоді, коли вона була в окупації. Він завжди відчував себе її частиною.

Отримав фах зварювальника у ПТУ № 50 м. Щастя, що також на Луганщині. Проходив службу в Німецькій Демократичній Республіці, набуваючи досвіду. Після цього працював на Рогатинщині, де заслужив повагу. Виїжджав за кордон, важко працював, аби забезпечити свою родину усім необхідним. Але завжди з нетерпінням повертався додому — до Марії та донечок у рідний Потік, що став для нього справжнім берегом спокою та сімейного затишку. Саме там він відчував себе вдома.

У червні 2024 року, відчуваючи свій обов’язок перед країною, Сергій вступив до лав Збройних Сил України. Як завжди — просто, без зайвих слів, він виконав те, що вважав своїм святим обов’язком перед Батьківщиною. Він став на захист своєї землі.

Пройшов підготовку в Іспанії, де здобув необхідні військові навички. Був там, де фронт проходить не лише по карті, а й через серце кожного воїна, захищаючи кожен клаптик рідної землі. Пам’ять про цього мужнього воїна житиме вічно.

Сьогодні, на стіні Потіцької початкової школи, його добрий, світлий погляд застиг у вічності. Поряд — інше світле обличчя, Богдана Романчука. Два Герої, два захисники, чиї імена навіки вкарбовані у пам’ять громади. Це не просто меморіальні дошки. Це — незгасні шрами на серці громади, які нагадують про ціну свободи. Це світло, яке ми втратили у часі повномасштабної війни, але яке освітлює наш шлях до перемоги. Це пам’ять, що дуже болить, але не дає зупинитися на шляху боротьби за незалежність. Сергій Запорожець та Богдан Романчук стали символами незламності духу.

Нині на шкільному подвір’ї, під квітучою липою, зібралися всі, аби вшанувати пам’ять Героя: рідні, вчителі, учні, земляки, військові побратими. Мовчки схилили голови у скорботі — і в тій тиші, що наповнила простір, звучало найголовніше: пам’ятай. Шануй. Живи гідно, продовжуючи справу тих, хто віддав своє життя за Україну. Панахида за спокій душі Сергія Запорожця. Молитви священників, що лунали над присутніми. Спогади про життя і подвиг. Тиша, у якій чутно, як стукають серця, сповнені скорботи та поваги.

Квіти лягають до підніжжя меморіальної дошки — як мовчазне “дякую” за самопожертву та відданість. Міський голова Сергій Насалик звертається до родини, близьких, друзів — і в кожному його слові відчувається глибока шана до подвигу Сергія Запорожця, який віддав життя за Україну.

… Пані Марія стоїть. Наче стигле дерево в бурю, що витримало всі негоди. Схиливши голову, але міцна у своєму горі. У її серці знову оживає той день, коли вона вперше побачила Сергія. Її лелеку. Він — вже не поруч фізично, але й не далеко. Він — у вітрі, що гойдає гілки дерев. У світлі, що лягає на меморіальну плиту. В очах доньок, усмішці онука. Його пам’ять вічна.

Герої не вмирають. Вони залишаються у кожному світанку над рідним селом Потік. У кожному погляді, зверненому до безкрайнього українського неба. Вони живуть у наших серцях, у кожній краплі дощу, у кожному промені сонця.

Бо не зі стели починається пам’ять. А — з серця, з нашої свідомості та вдячності. Сергій Запорожець – Герой, чий подвиг ніколи не буде забутий.