У тихому селі Потік, де небо зустрічається із землею, синьо-жовтий стяг повільно опускається над меморіальною стелою. У блакиті пролітає лелека, а на дошці з’являється обличчя – обличчя Героя Сергія Запорожця. Воно рідне до болю, спокійне і живе, таке ж, яким щоранку зустрічало його дружину Марію. Це обличчя, яке вже ніколи не скаже: “Не хвилюйся, я поруч…”

Марія стоїть серед натовпу, стримуючи потік сліз, що все одно прокладають собі шлях по щоках. Її спогади переносять її в той далекий весняний день, 27 квітня 1991 року, коли у новенькій весільній сукні вона сказала “так” чоловікові, якого щиро покохала. Тоді розпочалася їхня велика історія – справжня, без фальші, сповнена любові, яка стала фундаментом для щасливої родини.

Ніхто й не міг уявити, скільки попереду буде радощів і випробувань, звичайних буднів і святкових миттєвостей. З того єдиного моменту народилося стільки тепла: дві донечки – Віталіна та Катерина, дві весняні гілочки їхнього родинного дерева. Перше “татко” на вустах, веселий сміх за сімейним столом, зорі під сільським дахом. В очах Сергія Запорожця завжди жила тиха впевненість. Він був для своєї родини тим турботливим лелекою – людиною діла, опорою, на яку завжди можна було цілком покластися.

«У нашій хаті завжди було тепло. Не від достатку, а від татової любові й турботи. Він так піклувався про нас, хотів, щоб ми з сестрою отримали добру освіту. Дуже радів онучкові, – згадує донька Катерина Пащин.- Сьогодні усі можуть бачити наші сльози, але не зможуть побачити болю, який ми носимо всередині».

Дружина Марія плекала просту мрію: дожити до сивини поруч із ним, насолоджуватися вечорами з теплим чаєм, спільними посиденьками на лавці під яблунею. Проте війна не зважає на мрії. Вона, наче чорна хмара, посунула далі, вглиб країни, і вирвала серце із сім’ї Запорожців – чоловіка, батька, дідуся… друга.

Сергій Запорожець, стрілець III стрілецького відділення стрілецького батальйону, загинув 4 жовтня 2024 року біля Торського Краматорського району. Він зустрів ворога лицем до лиця, віддаючи своє життя за свободу України. Він не встиг сказати “прощай”, але його вчинок сказав більше – він віддав найцінніше. Це найвища міра любові до тих, кого беріг у серці, до свого народу. Пам’ять про Героя Сергія Запорожця житиме вічно.

Шлях Сергія – це шлях гідної людини. Народжений у Красному Лучі на Луганщині, він був справжнім сином української землі, навіть коли вона перебувала під окупацією. Він здобув фах зварювальника у ПТУ № 50 міста Щастя, проходив службу в Німецькій Демократичній Республіці, працював на Рогатинщині. Виїжджав за кордон, важко працював, щоб забезпечити свою родину. Але завжди з нетерпінням повертався додому – до Марії та донечок у Потік, який став для нього справжнім берегом спокою. У червні 2024 року Сергій Запорожець добровільно вступив до лав ЗСУ, просто виконавши те, що вважав своїм святим обов’язком. Пройшов підготовку в Іспанії і завжди був там, де фронт пролягав не лише по карті, а й через серце.

Сьогодні, на стіні Потіцької початкової школи, його добрий погляд застиг у вічності. Поряд – інше світле обличчя, Богдана Романчука. Два Герої, два захисники України, чиї меморіальні дошки – це не просто знаки пам’яті. Це шрами на серці громади, світло, яке ми втратили у часі війни. Це пам’ять, що дуже болить, але не дозволяє нам зупинитися і забути. Вшанування Героя Сергія Запорожця є важливим символом незламності.

На подвір’ї під квітучою липою зібралися всі: рідні, вчителі, учні, земляки, військові. Мовчки схилили голови – і в тій тиші прозвучало найголовніше: пам’ятай. Шануй. Живи гідно. Панахида, молитви священників та спогади лунали у тиші, в якій було чутно, як стукають серця присутніх. Квіти лягають до підніжжя дошки – як мовчазне “дякую”. Міський голова Сергій Насалик звернувся до родини, близьких та друзів, висловивши глибоку шану.

… Пані Марія стоїть, наче стигле дерево в бурю. Вона схилила голову, але залишається міцною. У її серці знову оживає той день, коли вона вперше побачила Сергія Запорожця. Її лелеку. Він вже не поруч і не далеко. Він – у вітрі, що гойдає гілки. У світлі, що лягає на меморіальну плиту. В очах доньок, у щирій усмішці онука.

Герої не вмирають. Вони залишаються у кожному світанку над рідним селом Потік. У кожному погляді, зверненому до неба. Бо не зі стели починається пам’ять про захисників України. Вона починається – з серця.