Зі стели повільно спадає синьо-жовтий стяг, наче небо і земля торкаються в тиші. Над квітучою липою у блакиті пролітає лелека, символізуючи надію та повернення додому… У цю мить, сповнену глибокого суму, відкривається обличчя. Це обличчя Сергія Запорожця, військового, чий подвиг навічно вкарбувався в історію та серця.

Воно до болю рідне, спокійне, живе. Те саме, яке щоранку зустрічало його дружину Марію з ніжною усмішкою. Яке вже ніколи не скаже: “Не хвилюйся, я поруч…” Марія стоїть серед натовпу, стримуючи сльози. Затремтіли її вії, і по щоках потекли ріки болю, що свідчили про нестерпну втрату. Цей день — день вшанування пам’яті Сергія Запорожця.

У спогадах жінка ніби повертається у той далекий весняний день — 27 квітня 1991 року, коли в новенькому весільному платті сказала “так” чоловікові, якого полюбила всім серцем. Тоді почалася їхня велика історія — щира, справжня, без фальші, сповнена любові. Ще ніхто не знав, скільки буде попереду — радощів і тривог, буднів і свят. Скільки тепла народиться з тієї єдиної миті: дві донечки – Віталіна й Катерина, дві весняні гілочки їхнього родинного дерева. Перше “татко” на вустах, сміх за сімейним столом, зорі під сільським дахом. В очах Сергія завжди жила тиха впевненість – він був для своєї родини тим турботливим лелекою – людиною діла, опорою, на яку завжди можна було покластися. Вшанування пам’яті Сергія Запорожця — це вшанування його життєвого шляху та відданості.

«У нашій хаті завжди було тепло. Не від достатку, а від татової любові й турботи. Він так піклувався про нас, хотів, щоб ми з сестрою отримали добру освіту. Дуже радів онучкові, – згадує донька Катерина Пащин.- Сьогодні усі можуть бачити наші сльози, але не зможуть побачити болю, який носимо всередині».

А дружина Марія мала одну просту мрію: дожити до сивини поруч із ним. До вечорів із теплим чаєм. До спільних посиденьок на лавці під яблунею. Та війна не слухає мрій. Вона пішла далі, вглиб країни, як чорна хмара, і вирвала серце у сім’ї Запорожців – чоловіка, батька, дідуся… друга. Загиблий герой України, Сергій Запорожець, назавжди залишиться в пам’яті.

Сергій Запорожець, стрілець III стрілецького відділення стрілецького батальйону, загинув 4 жовтня 2024 року біля Торського Краматорського району. Віч-на-віч з ворогом, лицем до свободи. Він не встиг промовити “прощай”, але сказав більше — віддав життя. І це найвища міра любові до тих, кого беріг у серці, до свого народу. Цей військовий подвиг є прикладом безмежної відданості Україні.

Його шлях — це шлях гідної людини. Народжений у Красному Лучі на Луганщині, Сергій був сином української землі, навіть коли вона була в кайданах. Отримав фах зварювальника у ПТУ № 50 м. Щастя, проходив службу в Німецькій Демократичній Республіці, працював на Рогатинщині. Виїжджав за кордон, важко працював, аби забезпечити родину. Але завжди з нетерпінням повертався додому — до Марії та дівчаток у Потік, що став для нього берегом спокою. У червні 2024 року Сергій вступив до лав ЗСУ. Як завжди — просто виконав те, що вважав своїм обов’язком, ставши захисником України.

Пройшов підготовку в Іспанії. Був там, де фронт проходить не лише по карті, а й через серце. Сьогодні, на стіні Потіцької початкової школи, його добрий погляд застиг у вічності. Поряд — інше світле обличчя, Богдана Романчука. Два Герої. Меморіальна дошка не просто камінь — це шрам на серці громади, світло, яке ми втратили у часі, коли війна в Україні забирає найкращих. Пам’ять, що дуже болить, але не дає зупинитися.

Нині на подвір’ї під квітучою липою зібралися всі: рідні, вчителі, учні, земляки, військові. Мовчки схилили голови — і в тій тиші звучало найголовніше: пам’ятай. Шануй. Живи гідно. Панахида. Молитви священників. Спогади… Тиша, у якій чутно, як стукають серця, вшановуючи пам’ять про воїна.

Квіти лягають до підніжжя дошки — як мовчазне “дякую”. Міський голова Сергій Насалик звертається до родини, близьких, друзів — і в кожному його слові глибока шана до подвигу Сергія Запорожця.

… Пані Марія стоїть. Наче стигле дерево в бурю. Схиливши голову, але міцна. У серці знову оживає той день, коли вона вперше побачила Сергія. Її лелеку. Він — вже не поруч і не далеко. Він — у вітрі, що гойдає гілки. У світлі, що лягає на меморіальну плиту. В очах доньок, усмішці онука.

Герої не вмирають. Вони залишаються у кожному світанку над рідним селом Потік. У кожному погляді, зверненому до неба. Адже вшанування пам’яті Сергія Запорожця — це не просто формальність, це серцебиття громади.

Бо не зі стели починається пам’ять. А — з серця.