Світлій пам’яті головного сержанта Юрія Сіренка

18 липня 2026 року поблизу села Гракове Чугуївського району трагічна дорожньо-транспортна пригода обірвала життя 55-річного військовослужбовця з Великого Бурлука, головного сержанта Юрія Миколайовича Сіренка, який їхав у службових справах. Позаду залишилося майже три з половиною роки війни, десятки бойових виходів, поранення, врятовані побратими й тисячі кілометрів фронтових доріг.

Побратими знали його за позивним «Коливан». За цим коротким іменем стояла людина міцного характеру, незламної волі, вірна військовій присязі та Україні.

Повістку на військову службу Юрій Сіренко отримав узимку 2023 року. Спокійно довів до ладу домашні справи, повідомив колегам у Великобурлуцькому Будинку культури, де працював сторожем, що вирушає на війну. Не в його характері було чекати, поки хтось інший стане на захист країни. Не міг він і залишитися осторонь, знаючи, що чоловік єдиної доньки вже воює на фронті.

Військова справа була для нього не новою. У молоді роки він пройшов строкову службу й повернувся додому сержантом. Тепер настав час знову стати до строю.

Випускник Великобурлуцької середньої школи та Чугуєво-Бабчанського лісового коледжу, який працював у місцевому колгоспі та інших організаціях селища, 11 лютого 2023 року Юрій Сіренко був зарахований до військової частини А4891 – 416-го окремого стрілецького батальйону 43-ї окремої механізованої бригади. Військова служба швидко стала його щоденною реальністю.

Його постійним супутником на війні став кулемет. З ним він ішов у штурми на Донецькому напрямку, виходив «на нуль», зустрічав світанки в окопах і повертався з тих місць, звідки інколи вже не чекали.

Відтоді його незмінним бойовим побратимом став кулемет. Разом із ним Юрій здійснив десятки виходів «на нуль» на Донецькому напрямку. Він беріг у пам’яті чимало фронтових історій і розповідав про них так, ніби це була звичайна буденність.

Одного разу вони кілька діб не могли залишити позиції. Навколо працював ворожий снайпер. Коли з’явився шанс вирватися, Юрій не залишив пораненого командира. Попереду була дорога, де кожен крок міг стати останнім. Але вони вибралися.
Навіть найважчі спогади він завершував із посмішкою. Найголовніше було те, що вони вижили. Після кожного такого виходу лунав знайомий дзвінок.
– Я вийшов, вийшов! Усе добре.
Лише тоді донька могла видихнути.

А потім розповідав, як уживалися в бліндажах із гризунами, брали в полон російських окупантів, відбивали штурми на мотоциклах і поповнювали ними вже власний арсенал.

Його жага до життя надихала інших. Навіть після тяжкого поранення, отриманого поблизу Рубіжного на Донеччині, коли військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним до служби, він не погодився залишитися в тилу.
«Я на своєму місці», – любив повторювати.

Лікарі рекомендували продовжити службу в тиловому підрозділі, однак він повернувся до побратимів мотивований, готовий удосконалювати свої навички та передавати бойовий досвід молодшим військовослужбовцям.

Уже за перший рік служби старший сержант Юрій Сіренко був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України», Знаком пошани «Захиснику Луганщини», медаллю «За визволення Харківської області», нагрудним знаком «Відмінний стрілець», відзнакою «Щит Хоробрих» та «За участь в антитерористичній операції», а також подяками й грамотами командування за вірність військовій присязі, мужність, хоробрість, високий професіоналізм і сумлінне виконання військового обов’язку.

Тривалий час він виконував бойові завдання на Куп’янському напрямку у складі штурмових груп, стримуючи ворога, щоб той не просунувся до рідного Великого Бурлука.

Війна змінювалася. Над позиціями дедалі частіше полювали ворожі безпілотники, дедалі важче ставало долати кілометри в бронежилеті. Донька щоразу запитувала:
– Тату, що буде з нашим Бурлуком?
– Не переживай. Ми ж тут. Поки що не переживай.

Він мріяв повернутися додому після Перемоги. Хотів знову розводити голубів і кролів, викопати ставок, біля якого гулятиме з онучкою. Був переконаний, що після війни вже нікуди не поїде.

Після розформування підрозділу Юрій Сіренко продовжив службу в тиловій військовій частині, згодом опановував роботу на зенітно-ракетних установках.

На вихідних допомагав донечці по господарству, бавив онучку, віддаючи найдорожчим людям усе тепло свого серця.
Війна серйозно підірвала здоров’я військовослужбовця. Доводилося лікуватися у шпиталях, але душею він завжди залишався поруч із побратимами. Згодом повернувся до бойового підрозділу. Уже у званні головного сержанта став командиром забезпечення взводу та продовжив обороняти Харківщину від російських загарбників.

Він любив дисципліну й справедливість, вимагав охайності, не боявся брати на себе відповідальність за людей. Командування довіряло йому проводити інструктажі новоприбулих військовослужбовців, навчати їх військової справи та бути для них прикладом.

Останнім часом головний сержант дедалі частіше відчував виснаження. Наслідки поранень і постійне недосипання інколи давалися взнаки настільки, що він втрачав свідомість. Та навіть тоді продовжував будувати плани на майбутнє – мріяв вже цього місяця побачити доньку й 9-місячну онучку, які були сенсом його життя. Саме з такими думками вирушив у службову поїздку того дня.

У те, що сталося, важко повірити й сьогодні. Адже «Коливан» не раз повертався звідти, де смерть була поруч щодня. Він рятував інших, виводив побратимів із-під вогню, витримував поранення, знаходив сили знову ставати до строю. Та війна, яку він пройшов із честю, відпустила його лише для того, щоб трагічна випадковість обірвала його життя.

26 липня на Алеї Слави в Харкові з Юрієм Сіренком прощалися рідні, земляки, бойові побратими. Добрим словом вони згадували «Коливана», з яким не страшно було йти на бойове завдання, який умів згуртувати людей, підтримати у важку хвилину й навіть нагодувати підрозділ у найскладніших польових умовах. Серед тих, хто прийшов віддати останню шану, був і ротний, життя якому свого часу врятував «Коливан».

Це, мабуть, найкраще свідчення того, ким був Юрій Сіренко – людиною, яка не залишала своїх. Ні на війні. Ні в житті.

Великобурлуцька селищна військова адміністрація та Великобурлуцька селищна рада розділяють біль непоправної втрати з рідними, близькими та побратимами Юрія Миколайовича Сіренка і схиляють голови перед його жертовністю, мужністю та безмежною відданістю Україні.

Вічна пам’ять і слава Захиснику України!