Сержант Петро Ткачик, позивний «Пеха», героїчно загинув 5 жовтня 2025 року біля селища Шевченко на Донеччині. Вірний син України, він зазнав смертельного поранення від удару FPV-дрона під час виконання бойового завдання. Життя захисника обірвалося на 29-му році.

Петро народився 12 липня 1996 року на мальовничій Львівщині, у селі Івано-Франкове. Після здобуття середньої освіти, юнак продовжив навчання, опановуючи мистецтво в художньому училищі ім. Й. П. Станька, а згодом здобув фахову освіту в Технологічному фаховому коледжі Національного лісотехнічного університету України. З 2017 по 2018 рік він служив у лавах Національної гвардії. Згодом Петро знайшов своє покликання у роботі інкасатором, а також приділяв багато часу своєму захопленню – ремонту та обслуговуванню мотоциклів. Жив у місті Лева, Львові.

Особливе місце в серці Петра займала природа. Він любив прогулянки лісом, збір грибів та спокійну риболовлю. Час, проведений наодинці з природою, він часто документував фотоапаратом, вловлюючи красу звичайних моментів. Петро також був пристрасним вболівальником ФК «Карпати», щиро вболіваючи за команду. Його справжньою стихією стало поводження з технікою, зокрема з мотоциклами. З дитинства він захоплювався машинами, а згодом його пристрасть переросла в майстерність роботи з інструментами та складання мотоциклів. Особливу любов він плекав до легендарних мотоциклів марки «Ява».

Початок повномасштабного вторгнення застав Петра за кордоном, але він без вагань повернувся додому, щоб стати на захист Батьківщини. У грудні 2022 року, отримавши повістку, він вступив до лав Збройних Сил України. Петро служив командиром гармати в 25-й окремій повітрянодесантній бригаді, борючись на найгарячіших напрямках – Куп’янськ, Авдіївка, Покровськ. Його мужність та самовідданість не раз рятували життя побратимів.

Особливо зворушливим епізодом стала подія 22 червня 2024 року. Поблизу селища Комишівка на Донеччині, під час виконання бойового завдання, пікап, у якому перебував Петро з розрахунком, загорівся після влучання ворожого FPV-дрона. Попри контузію та небезпеку вибуху боєкомплекту, що знаходився у кузові, Петро зумів евакуювати поранених побратимів з палаючого автомобіля, врятувавши їхні життя. Цей вчинок є свідченням його незламного духу та самопожертви.

«Він був турботливим, надійним і люблячим чоловіком, разом ми були 5 років. Цей короткий час ми прожили у любові, злагоді та щасті. Я кохала і була коханою дружиною. Петрусик називав мене завжди ніжно «моя зозулька». Він був для всіх Героєм, а для мене люблячим, милим чоловіком. 27 квітня 2025-го в нас народився довгоочікуваний син Лукасик, який, на жаль, прожив лише три дні. В реанімації Петрусик до синочка казав: «Лукасику, тримайся… Знаєш, скільки разів тато вже міг загинути, але я живий і ти маєш жити, бо ти в мене сильний». Ця втрата стала глибоким болем для всієї родини…», – з болем згадує дружина Ілона.

«Петро був добрим сином, люблячим онуком, племінником, братом і справжнім другом. Його відрізняли доброта, щедрість, скромність, щирість і тепла усмішка. Завжди готовий допомогти – без вагань і відмов. Справжній патріот, який до кінця виконав свій обов’язок перед Батьківщиною. Дякую йому за синочка та любов, яку він назавжди залишив у моєму серці. Вони з синочком Лукасиком – мої дві вічні любові, мої зозульчики», – додає вона.

За незламну службу та мужність Петро Ткачик був нагороджений почесною відзнакою «Золотий хрест» та відзнакою командира 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Посмертно його відзначено нагрудним знаком «Комбатантський хрест».

Героя поховали в селі Сокільники на Львівщині, поруч із сином. У його пам’ять залишилися дружина, батьки, вітчим, бабусі, дідусі, брати, сестри, хресні, рідні, друзі та побратими. Вічна пам’ять Герою.