Сина нема… А я його чекаю. Лечу думками до раю Божого за ним. Хрест чорний на могилі обіймаю І розмовляю там, ніби з живим… Його забрав не Бог — війна і куля, Що надіслали підло вороги… Мені здається, чую голос сина, Що в серце моє стукає згори…

💔 Сьогодні минає три роки з того страшного дня, коли Україна втратила одного зі своїх відважних синів, Захисника України — Дмитра Чайку. Цей день став чорною міткою в календарі для його рідних, побратимів та всієї країни, яка пам’ятає про кожен жертовний вчинок своїх героїв. Вшанування пам’яті Захисника України є нашим священним обов’язком, адже саме завдяки таким особистостям, як Дмитро, ми маємо змогу жити у вільній країні.

Дмитрові було всього 24 роки, коли він пішов у вічність. Він був юнаком із величезним серцем, сповненим любові до ближнього, та незламним, мужнім характером. Його життєва позиція завжди була чіткою та гідною: Дмитро ніколи не стояв осторонь, коли бачив несправедливість чи потребу. Він завжди приходив на допомогу, підтримував тих, хто цього потребував, і був там, де панували найскладніші випробування. Його сила духу та принциповість стали прикладом для багатьох. Коли ж на українську землю ступила орда окупантів, Дмитро, не вагаючись жодної хвилини, добровільно приєднався до лав Збройних Сил України.

Свій бойовий шлях Дмитро Чайка розпочав як мінометник 81-ої окремої аеромобільної бригади. Він пройшов крізь пекло найважчих бойових напрямків, захищаючи нашу землю на Миколаївщині, Херсонщині, Сєвєродонецьку та Лисичанську. Кожен день його служби був наповнений ризиком та відвагою, свідченням його незламності як Захисника України. У квітні 2022 року, виконуючи чергове бойове завдання, Дмитро зазнав тяжкого поранення голови та контузії. Незважаючи на вмовляння рідних та можливість пройти повну реабілітацію, він повернувся до своїх побратимів. Він відчував глибоку відповідальність перед ними та країною, не міг залишити їх на полі бою. Це рішення свідчить про його виняткову мужність та самовідданість, які завжди будуть взірцем для наслідування.

12 липня 2022 року, під час виконання бойового завдання поблизу села Богородичне на Донеччині, Дмитро Чайка загинув від множинних осколкових поранень, несумісних із життям. Він віддав найцінніше — своє життя — за свободу та незалежність України, за мирне майбутнє кожного з нас. Його самопожертва є вічним нагадуванням про ціну, яку платить наш народ за право бути вільним. На знак вшанування його героїзму, незламної мужності та вірності військовій присязі, Дмитро посмертно нагороджений високою державною відзнакою — орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Час, як невблаганна ріка, невпинно плине, але він ніколи не зітре пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Україну. Три роки минули як одна мить, сповнена важкої розлуки, щемливих спогадів та невимовної туги за найдорожчим сином, люблячим братом, надійним товаришем і вірним побратимом. Сьогодні, коли ми згадуємо Дмитра Чайку, ми повинні пам’ятати про його жертву і про тих, хто продовжує захищати нашу країну.

Згадаймо сьогодні в щирій молитві Дмитра та подякуймо йому за мужність, за його стійкість, за те, що до останнього подиху він залишився справжнім Воїном, справжнім Захисником України. Він віддав найдорожче — своє життя, аби ми могли жити, любити, мріяти та будувати майбутнє у вільній, незалежній Україні. Щирі співчуття його родині, яка втратила найцінніше. Вічна і світла пам’ять Герою, чий подвиг назавжди залишиться в серцях українців. 🕯 ПАМ’ЯТАЄМО… 🥲 СУМУЄМО… 🙏 МОЛИМОСЬ…