Поняття “соборність” – це фундаментальна ознака будь-якої нації, що свідчить про її прагнення до єдності та розквіту. Воно охоплює об’єднання всіх етнічних земель у межах єдиної держави та консолідацію громадян, незалежно від їхньої національності. Соборність невіддільна від реальної державності, суверенітету та незалежності.

Для України соборність означає єдність у багатоманітності, згуртування навколо української державності та ідентичності. Ця ідея сягає глибокої давнини, про що свідчать давньоруські літописи та “Слово о полку Ігоревім”. Прагнення до об’єднання земель проходило через політику київських князів, а згодом – і гетьманів, таких як Богдан Хмельницький, який відстоював права козацької старшини на всю територію України.

Історично українські землі опинялися під владою різних держав. У XIV столітті значна частина України потрапила під владу Литви, а з 1569 року – Польщі через Люблінську унію. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького у середині XVII століття стала важливим етапом у формуванні української державності та ідеї соборності. Ця ідея продовжувала жити в працях українських діячів, таких як Кирило-Мефодіївське братство, Михайло Драгоманов та Володимир Антонович, а на початку ХХ століття – Микола Міхновський, який обстоював суверенітет Соборної України.

Після поділів Польщі українські землі опинилися у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Ідея єдиної України зберігалася в історичній пам’яті, але її реалізація стикалася з труднощами через протистояння імперій та асиміляторський тиск.

Період 1917-1920 років став ключовим для реалізації ідеї соборності. Після падіння Російської імперії, 20 листопада 1917 року, була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), яка активно боролася за об’єднання українських земель. Брест-Литовські переговори, хоч і не привели до повного успіху, але підняли питання приєднання західноукраїнських земель.

У відповідь на ці події, у Галичині відбулися народні маніфестації, що підтверджували прагнення до злуки з Великою Україною. Після розпаду Австро-Угорщини у 1918 році, на її уламках виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Буковинське народне віче 3 листопада 1918 року проголосило об’єднання австрійської частини української землі з Україною. Однак, румунська окупація Чернівців та Генеральний конгрес, що декларував злуку Буковини з Румунією, стали перешкодою.

Закарпаття, опинившись у складі Угорщини, а згодом Чехословаччини та Румунії, також виявляло прагнення до возз’єднання з Україною. Незважаючи на складні міжнародні обставини, український народ прагнув до єдності.

Важливим кроком стало підписання Передвступного договору про злуку ЗУНР і УНР 1 грудня 1918 року у Фастові. Урочиста церемонія проголошення Акта Злуки відбулася 22 січня 1919 року на майдані Софії Київської, символізуючи об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки і Наддніпрянської Великої України. Цей акт був важливим морально-політичним кроком, що віддзеркалював прагнення української нації до державної єдності.

Незважаючи на урочистий акт, практичне об’єднання не було повністю реалізовано через зовнішні чинники та конфлікти. Українська Галицька Армія (УГА) та Дієва армія УНР стикалися з різними викликами, включаючи боротьбу з більшовиками, поляками та білогвардійцями. Внутрішні розбіжності між урядами ЗУНР та УНР, зокрема щодо ставлення до сусідніх держав, ускладнювали єднання.

Після складних військових подій та політичних маневрів, українські землі опинилися під контролем різних держав. Варшавський договір 1920 року, укладений між УНР та Польщею, мав на меті спільні дії проти Радянської України, але призвів до передачі західноукраїнських земель Польщі.

Ризький мирний договір 1921 року, підписаний між Польщею та Радянською Росією, закріпив поділ українських земель. Хоча українська сторона відстоювала принцип самовизначення Східної Галичини, договір призвів до входження Холмщини, Підляшшя, Західної Волині та Західного Полісся до складу Польщі.

Доля південно-західних українських земель, зокрема Бессарабії, також була складною. Проголошення Бессарабії “Молдавською Народною Республікою” та її подальша окупація румунськими військами стали перешкодою для реалізації українських прагнень.

Розвал двох імперій створив передумови для самовизначення українського народу, але внутрішні та зовнішні чинники не дозволили повністю реалізувати ідею соборності. Процес відновлення незалежності України у 1990-х роках, зокрема прийняття “Декларації про державний суверенітет України” та проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, стали логічним продовженням багатовікової боротьби за соборність.

Свято Дня Соборності, встановлене 22 січня, нагадує про важливість єдності українського народу та його прагнення до незалежності. Українська нація, завдяки зусиллям видатних діячів культури та своїй жертовній участі в історичних подіях, продовжує розвиватися, демонструючи свій потенціал та цінності.

Акт злуки – це символ єдності духу, часу і простору, який продовжує жити в історичній пам’яті народу, нагадуючи про відновлення незалежності України у 1991 році.

За матеріалами Дніпропетровської ОДА