У сучасному світі, де прагнення до інклюзії та безбар’єрності є одним із ключових пріоритетів, надзвичайно важливо використовувати коректну термінологію щодо людей з інвалідністю. Мова формує наше сприйняття реальності та впливає на ставлення до інших. Саме тому, говорячи про людину з інвалідністю, ми повинні пам’ятати про принцип “людиноцентричності”: на першому місці завжди стоїть людина, а вже потім її особливість, якщо це необхідно вказати з певних обставин. Це фундаментальна основа для побудови рівноправного суспільства, де кожен відчуває себе цінним і шанованим.Коректна термінологія є запорукою взаєморозуміння та поваги, допомагаючи уникнути упереджень та хибних уявлень, що можуть виникнути через неправильно підібрані слова. Сучасне суспільство активно працює над створенням середовища, вільного від будь-яких форм дискримінації, і в цьому процесі мова відіграє ключову роль.Досить часто можна почути вислів “люди з обмеженими можливостями”. Проте, варто замислитись, чи справді цей термін є точним? Обмежені можливості – це поняття, яке стосується кожної особи. Ми не можемо літати як птахи, бігати зі швидкістю автомобіля, або ж дихати під водою без спеціального обладнання. Кожен з нас має свої фізичні або інтелектуальні обмеження, і це є природною частиною людського буття. Застосовуючи цей вислів винятково до людей з інвалідністю, ми створюємо штучний поділ, який лише посилює стигматизацію та підкреслює відмінності, замість того, щоб сприяти інтеграції. Безбар’єрність суспільства неможлива без відмови від такої некоректної термінології, адже це створює бар’єри у свідомості, а не руйнує їх.Ми маємо прагнути до мови, що об’єднує, а не розділяє.Іншим часто вживаним, але некоректним висловом є “особливі потреби”. По суті, у кожної людини є свої унікальні потреби. Комусь потрібна повна тиша для сну, хтось не переносить певних продуктів, а для когось двері здаються занизькими. Ці “особливості” не мають прямого відношення до інвалідності. Більше того, такі речі, як пандуси, тактильна плитка або широкі двері, які раніше могли сприйматися як “особливі потреби” для людини з інвалідністю, сьогодні є базовими елементами універсального дизайну та доступності. Ними користуються батьки з дитячими візочками, кур’єри, люди з валізами на колесах та багато інших. Це є свідченням того, що доступність – це не привілей, а фундаментальне право та необхідність для всього суспільства, що прагне до справжньої інклюзії. Термін “особливі потреби” може ненавмисно виділяти людей з інвалідністю, коли насправді йдеться про створення умов, зручних для всіх без винятку.Термін “неповносправність”, хоч і зустрічається в деяких застарілих нормативних актах чи судових рішеннях, є абсолютно неприпустимим та не визнається юридично в Україні як коректна термінологія. Він не лише образливий, а й абсолютно не відображає реального стану речей. Більшість людей з інвалідністю є повноправними членами суспільства, які працюють, навчаються, будують сім’ї та виховують дітей. Їхня здатність до повноцінного життя не зменшується наявністю інвалідності. Вони мають ті ж прагнення, можливості та потенціал, що й інші громадяни. Використання таких слів посилює упередження та стереотипи, що лише ускладнює процес побудови справжнього безбар’єрного середовища та інтеграції.Правильне використання мови – це перший і найважливіший крок до формування суспільства, де кожна особа з інвалідністю відчуває себе повноцінною, шанованою та рівною. Увага до термінології демонструє нашу повагу, емпатію та готовність до побудови інклюзивного простору, який відповідає потребам кожного. “Словник безбар’єрності” – це не просто набір правил, це філософія, що веде до глибоких позитивних змін у суспільстві. Поширюючи знання про коректні терміни, ми робимо внесок у створення світу, де безбар’єрність є нормою, а не винятком. Кожен з нас може долучитися до цієї важливої місії, починаючи з власної мови.