Сьогодні ми вшановуємо третю річницю загибелі молодого Героя України, Станіслава Макайди. Три довгих роки минуло відтоді, як запалала свічка пам’яті, несучи з собою біль, смуток, але й безмежну гордість. Йому було лише 23 – вік, сповнений мрій, планів та великих сподівань. Вік, коли здебільшого будують майбутнє, закладають фундамент життя. Однак Станіслав свідомо обрав інший шлях – шлях честі, мужності та самопожертви, ставши на захист рідної України.

З перших днів повномасштабного вторгнення, у 2022 році, Станіслав, як і тисячі інших синів українського народу, пішов захищати Батьківщину. Він вирушив із чистим серцем, непохитною вірою в перемогу та безмежною любов’ю до своєї землі. Його прощання з матір’ю було сповнене теплих слів: «Мамо, все буде добре». Ці слова стали для неї рятівною ниткою, острівцем надії у буремному морі війни.

Проте 24 лютого 2023 року принесла страшну звістку – «зниклий безвісти». Це було холодне, незрозуміле слово, що залишило по собі порожнечу, невимовний біль, відсутність відповідей та неможливість обійняти, почути рідний голос, зазирнути в очі. Почалося нескінченне, виснажливе очікування. Кожен стукіт у двері, кожен дзвінок з незнайомого номера – це одночасно і сповнене тривоги очікування, і жах перед можливою звісткою. Мати подумки говорила зі своїм сином, благала Бога берегти його. Для матері її дитина назавжди залишається дитиною, незважаючи на військову форму, звання та подвиги, які вона звершує, боронячи свободу своєї країни.

І ось, наступне сповіщення, яке неможливо читати без сліз, що крають серце навпіл. У ту мить світ ніби зупинився, повітря стало важким, земля пішла з-під ніг. Їхній Стасік, їхній син, їхня гордість, їхнє світло – той, хто з 2022 року мужньо захищав Україну, – більше не повернеться додому так, як вони мріяли і просили у своїх молитвах. Але поруч із невимовним болем у люблячих серцях живе й безмежна гордість. Їхній син був справжнім воїном. Він не сховався, не злякався, не зрадив. Він став живим щитом для своєї країни, для свого народу, для майбутнього поколінь. Він віддав найцінніше – своє життя – за те, щоб Україна жила, щоб українці були вільними.

Батьківський біль – це безодня, яку не виміряти словами, яку не втішити співчуттям. Але пам’ять про Станіслава Макайду – світла і вічна. Він назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав, хто служив разом із ним, хто мріяв про мирну Україну. Його ім’я – це невід’ємна частина історії боротьби, частина великої ціни, яку наш народ платить за свою свободу.

Схиляємо голови перед подвигом воїна Станіслава Макайди. Ми подумки обіймаємо його рідних, розділяємо їхній біль і разом із ними шепочемо: «Дякуємо, Герою України». Герої не вмирають. Вони стають нашою пам’яттю, нашою силою, нашим небом.